В ці травневі дні всюди аж кишить агітаторами. В президенти, в депутати, в мери… Знову й знову кандидати змальовують себе в найкращих кольорах. Подаються хорошими, добрими і мудрими. Діяльними і винятковими. Саме тими, яких нам бракує.
Різноманітні обличчя посміхаються з білбордів – і знайомі, і нові. Приємні, бо гарні. Неприємні, бо вже знаєш того політика і бачив, що він може. А гасла – саме те, що треба нашій країні, області, місту.
По суті, в кожного більш-менш хороша команда креативних людей, яка придумала більш-менш толкову кампанію і, якби це було в інтересах кандидатів після виборів, їхні команди справді могли б ефективно працювати. Але після обрання в більшості пріоритети різко міняються.
А все ж дивлюся на цих агітаторів і бачу, що навіть вони не вірять в тих, за кого агітують. І ніхто не вірить. Люди настільки байдужі і настільки гидка вся ця політика, що просто опускаються очі і найліпше мовчазно пройти повз простягнуту агітку. А втім, як би байдуже не ставитися до політики, у виборах хтось переможе. Хтось займатиме ті посади і керуватиме нашою країною.
Найсумніше, що ми мусимо цікавитися політикою.
Зараз всі системи гнилі. Хоч якраз вони мали б добре функціонувати і надавати нам, громадянам, які платять податки, відповідний пакет соціальних послуг. Однак люди, які працюють у цих структурах, такі ж, як і ми. Себто ми й працюємо у цих структурах і перебуваємо в таких умовах, що мало думається глобально. Кожен локально витягує на необхідні умови для своєї сім’ї, тому на решту часу і зусиль не вистачає.
Ми зараз не відчуваємо відповідальності перед державою. Нам здається, що ми революцією вже все зробили. Далі справа за ними – за тими, кого ми привели до влади. Ми нічого не хочемо робити, ми революціонери, а не робітники. Ми відстояли нашу державність, а тепер давайте нам гідне життя. Ми на це заслужили.
Отже, покладатися на самих себе вже не варто. Однак ще маємо дуже серйозні завдання – вибрати гідних. І тут йдеться вже не про відчайдушність, а про розсудливість. В нашій ситуації позитивні зміні можуть спричинити лише індивідуальності. І лише за таких умов, що ми їх мусимо знати і вони мусять відчувати перед нами конкретну відповідальність. Так, аби в разі чого ми могли прийти і сказати: «Нє, чувак, це фігня!» І щоб ці чиновники боялися не олігархів, які їх фінансують, а людей, які їх обирають.
Наразі ми знаємо дуже багато. Хто є хто і хто, що й коли робив. Революція стала для нас усіх холодним душем. Нерідко й гарячим. Цей душ змив із нас все, а тому в усіх видно їхні нутрощі. Видно, в кого прокурені легені, а в кого запліснявіла совість. Видно, хто й для чого чинив так чи інакше. Хто чинитиме добре і буде на нас зважати, а хто чхатиме, як і чхав раніше.
Є такий жарт: якщо через півроку після виборів не соромно за того, за кого ти голосував, значить, на вибори ти не ходив. Сьогодні наше завдання полягає в тому, що варто обрати тих людей, які старатимуться робити все як слід. Це зовсім нова якість позиції голосування. Якраз вона дасть потрібний результат. Вже нині ми маємо право на нього претендувати. Не нам повинно бути соромно за тих, кого обираємо, а наші обранці мають боятися перед нами осоромитися.