Подорож зоною відчуження розпочинається з КПП "Дитятки" – кордон на шляху до Чорнобиля. Нас зустрічають з десяток військових та туристичний автобус, пасажири якого, як і ми, очікують перевірки.
Вийшовши з автобусів, люди розбігаються по території навколо. Двом хлопцям не терпиться – безстрашно перелазять через колючий дріт із табличкою "Стій! Заборонена зона" та справляють природні потреби за найближчими кущами. Хтось фотографує правила поведінки у зоні, інші розпитують військових, чи безпечно у Чорнобилі та як там з мобільним зв'язком. Старший чоловік, як потім з’ясувалося, ліквідатор аварії на ЧАЕС, хриплим голосом усіх заспокоює: кілька хвилин перед вами пропустили Віталіка, мера Києва, був Порошенко. Думаєте, якщо там небезпечно, вони приїжджали б?
За 20 хвилин очікування на КПП "Дитятки" були уже три туристичні автобуси. Військові кажуть, що пропускають по 5-7 таких автобусів за день: на вихідних трохи більше їдуть, у будні – менше.
Увагу одразу привертає раритетний телефон на фасаді КПП, апарат з 80-х. З подивом переконуюся, що він досі працює. Спробувати, як звучить телефон з минулого, не встигаєм: біжимо до автобуса, де нацгвардієць перевіряє паспортні дані пасажирів. Переконавшись, що усі на своїх місцях та попередньо отримали дозвіл на в’їзд, гід сідає в автобус – і перед нами відкривається шлях у зону відчуження.
Дорогою гід Василь розповідає про аварію на ЧАЕС, початок евакуації населення, встановлення першого блокпосту та зізнається, що сам брав участь у ліквідації аварії, а зараз водить екскурсії зоною. Не може без неї.
У 30-кілометровій зоні проживає 160 самоселів. Василь каже, що тут їм живеться краще, ніж людям на "великій землі".
"Увага керівництва зони до самоселів більша, ніж увага з боку влади до населення на "великій землі". Людям привозять пенсію додому, дрова і товари першої необхідності теж по заказу. Про продукти харчування можна домовитись. Тут все простіше", – говорить Василь.
Дорога в сторону Чорнобиля десятки років без капітального ремонту, але кожного року вибоїни латають. Обабіч густий ліс, крізь зарості можна помітити сільські будиночки, подвір’я, на яких тридцять років тому вирувало життя, а зараз непрохідні хащі.
Якщо поталанить, у "зеленці" можна побачити і диких тварин, яких за три десятиліття розвелося чимало. Правда, окрім безпритульних собак, голубів та знаменитих сомів, нам представників тамтешньої фауни побачити не вдалося.
На фотополювання краще їхати зранку, годині о 5-7, розповідає гід. Можна зустріти диких коней, кабанів, лисиць, оленів, лосів, чорних лелек… Василь з сумом зазначає, що любителям тварин все ж краще відвідувати зону відчуження у Білорусі.
"Бацька там за всім дивиться, не те що у нас", – додає Василь.
ЧОРНОБИЛЬ
Перша зупинка біля знаку на в’їзді у місто. Через сильну зливу не всі учасники поїздки ризикнули вийти з автобуса. Інші швиденько сфотографувалися і повернулися в салон. Через кілька хвилин зупиняємося поблизу єдиної діючої у Чорнобилі церви. Свято-Іллінська церква Московського патріархату УПЦ, збудований храм у ХІХ столітті.
Доглянута будівля, територія навколо вимощена бруківкою, акуратно скошена трава, висаджені молоді дерева, загалом нічого особливого, церква, як у більшості українських міст. Кілька років після аварії богослужіння у церкві не проводились, зараз відбуваються регулярно. Відвідують їх самосели, вахтовики та військові, які несуть службу у Чорнобилі, заходять і туристи.
"Раніше церкву "любив" Московський патріарх Кирил. Кілька разів приїжджав сюди з Януковичем. Одного разу подарував та освятив нові дзвони для дзвіниці. Першими у дзвони чорнобильської церкви тоді вдарили президенти Янукович та Медвєдєв", – розповідає провідник.
Заїжджаємо у кафе, де запланований обід. Поблизу вперше зустрічаємо групу іноземних туристів. Німці та французи, які по дорозі до Прип’яті зупинились у готелі-кафе "Десятка", із захопленням все фотографують. На стінах кафе вирізки зі старих газет, плакати. Продукти для готування привозять з Києва, харчуватися у будівлі, запевняють, абсолютно безпечно. Пообідати у Чорнобилі нам так і не вдалося, попри те, що за обід було домовлено за два тижні до поїздки, у закладі чемно перепросили та сказали, що не можуть нас прийняти. Напевно, у пріоритеті гості з інших країн.
Далі їдемо до пам’ятника ліквідаторам катастрофи на ЧАЕС – "Тим, хто врятував світ". Радіаційний фон поблизу пам'ятника не вищий, ніж у Києві.
Слухаємо історію встановлення пам’ятника – з-за дерев підходять безпритульні чорнобильські собаки, на перший погляд, небезпечні та агресивні, але, наблизившись до людей, пси "перетворюються" у спокійних свійських тварин, які просять їх погодувати.
За рекомендацією гіда спускаємося кількадесят метрів дорогою до місцевого магазину, щоб придбати корм для собак та сомів, годування яких обіцяють згодом.
На старому будинку з обшарпаним фасадом вивіска "Магазин". Всередині нічого особливого, тихо працює старенький телевізор, звичайні прилавки та холодильники з продуктами. Такий же магазин можна знайти у більшості сіл на Прикарпатті.
Побачивши камеру, російськомовна продавщиця одразу обурюється:
– Что ты фотографируешь, зачем?
– Цікава табличка у вас (Реализация спиртних напитков после 19), справді так?
– Да.
– На "великій землі" зазвичай навпаки. Чому так?
– Всегда так было.
Вибір у магазині широкий: з десяток видів м’ясної продукції, сири, кефір, масло, солодощі, алкоголь, цигарки, чіпси, засоби особистої гігієни, наручні годинники, ножі, сувенірна продукція та багато іншого.
Ціни трохи вищі від тих, що на "великій землі". Для прикладу, батон коштує 9,30 грн, сік "Sandora" 1 л – 23,20 грн, тюбик зубної пасти "Blend-a-Med" 150 мл – 36,90 грн, шампанське "Крим" від 119 гривень за пляшку. Магазин здебільшого орієнтований на туристів, інколи заходять військові чи самосели з навколишніх територій.
Попри запевнення, що всі продукти безпечні та можна харчуватися прямо у Чорнобилі, не ризикнули нічого придбати для себе. Взяли лише хліб для сомів та магнітики на пам’ять.
На залізничному мості над каналом поблизу з АЕС скупчення туристів: усі намагаються роздивитись та сфотографувати сомів. Йдемо на інший кінець мосту, щоб самим побачити знаменитих чорнобильських риб та зробити кілька "нормальних" кадрів, без натовпу. Розповідають, що деякі соми розміром з людину та можуть проковтнути одразу цілий батон. Ті, що ми бачили, були дещо меншими. Ловити сомів суворо заборонено.
З моста відкривається вид на електростанцію, проте фотографувати її можна тільки з оглядового майданчика.
Фотографія, яку не можна було робити:
Поблизу станції зустрічаємо кількох робітників, просимо сфотографуватися, розпитую про роботу. Сміючись відповідають, що не дуже небезпечно працювати. Змінювати роботу найближчим часом не планують, все влаштовує.
На електростанції працює майже 4000 тисячі робочих, усі вони зводять новий саркофаг для 4-го енергоблоку. Працюють за змінами – близько 1,5 тисячі кожного дня. Контролюють роботу фахівці з ЄС.
Дозиметр у безпосередній близькості від електростанції показує 322 мкР/год, прийнятний радіаційний рівень – 60 мкР/год.
Показники дозиметра поблизу четвертого реактора from Василь Крайник on Vimeo.
ПРИП’ЯТЬ
На в’їзді у Прип’ять ще один КПП. Минаємо його значно швидше: документи уже ніхто не перевіряє. Прип’ять була одним з наймолодших та найбільш перспективних міст України. Середній вік населення 26 років, кожного року у місті народжувались більше тисячі немовлят, стрімко розбудовувалась інфраструктура. Але аварія на четвертому енергоблоці все змінила.
Зараз Прип’ять – місто-привид з напівзруйнованою інфраструктурою. Збудовані до аварії п’ятиповерхівки ледь витримують боротьбу з часом. Новіші дев’ятиповерхівки збереглися краще, у них можна відносно безпечно себе почувати. Про колишнє життя у місті нагадують лише пошарпані шпалери на стінах, розкидані речі, які власники не змогли вивезти з собою, та старі радянські меблі, які уже не часто зустрічаються.
Місто переповнене радянською символікою, пропагандистські література та плакати у школах, садках, радянські назви вулиць, яких ніколи не торкнеться закон про декомунізацію, та два кількаметрові герби СРСР на 16-поверхівках у центрі міста.
Школа та садок, до яких водять більшість туристів, у жахливому стані. Під час дощу знаходитись у приміщенні без накидки неможливо, перегородки між поверхами почали руйнуватися, звідусіль крапає вода. Через постійну вологу та рослинність, яка пробивається крізь бетон, стіни починають руйнуватися.
Повсюди розкидані протигази, дитячі іграшки, ляльки з відірваними головами, руками.
Особливо моторошною видається кімната для денного сну дітей. У кімнаті з вибитими вікнами, розкиданими одягом, взуттям та особистими речами дітей уже 30 років ржавіють десятки ліжечок, на яких наступного дня після аварії ще спали діти.
Після стандартного туристичного маршруту: дитячий садок, школа, басейн "Лазурний" – нам дають чотири години на самостійне ознайомлення з містом. Рекомендують не сходити з бетонних стежок, не збирати сувенірів та нічого не торкатися.
Пройшовши стежкою крізь зарослі, виходимо на площу до оглядового колеса, яке так і не було запущено. Десятки туристів з України, Німеччини, Франції та Близького Сходу оглядають атракціон, хтось з іноземців залазить в одну з кабінок, ледь встигнувши зробити селфі, отримує на горіхи від провідника та з допомогою товариша спішно вилазить з кабінки. Зробивши кілька кадрів "без натовпу", повертаємося у центр міста.
Оглянувши палац культури "Енергетик", заходимо у готель "Полісся", звідки під час ліквідації аварії координували польоти гелікоптерів. У готелі практично не залишилось ні меблів, ні речей, лише обшарпані стіни. З сьомого поверху, де розміщувався координаційний центр, відривається панорама на місто: у далині через туман проглядається саркофаг над четвертим енергоблоком.
Цього в’явилось замало, і напівпроржавілою драбиною піднімаємося на дах готелю. Це чи не єдине місце у Прип’яті, де не зустріли інших туристів.
З даху чудово видно все місто: оглядове колесо, дві шістнадцятиповерхівки з велетенськими гербами СРСР та ЧАЕС. З висоти Прип’ять нагадує велетенську зелену зону, з поміж дерев де-не-де проглядаються бетонні коробки порожніх будинків.
Завершується подорож радіоактивним контролем на двох контрольно-пропускних пунктах. Гід попереджає: якщо рівень радіаційного забруднення перевищить норму, можуть вилучити одяг, техніку чи навіть відправити на карантин. Протягом кількох хвилин майже п’ять десятків людей успішно проходять дозиметричний контроль.
Сідаючи в автобус, хтось жартує, що дозиметричні рамки уже відпрацювали своє та показують "чисто", навіть якщо вивозити з собою уран.
Через кілька хвилин прощаємося з гідом – і перед нами знову відкривається шлагбаум: повертаємося із зони відчуження на "велику землю".