Але.
Це все виглядає як роблене навздогін. Там у світі, де такі музеї давно були створені, і виконали свою місію, і по-своєму продовжують виконувати свої функції тепер, їх не варто заперечувати.
І там теж йде робота з їх докорінної трансформації. Звичайно, є професіонали, які на "музеях сучасного мистецтва" зробили своє ім'я і своє життя, і вони будуть відстоювати і консервувати цю ідею, а прикметник "сучасний" в назві їхнього закладу наче освіжає всі їхні намагання.
Тож нехай всі класичні форми культури продовжують існувати! І музеї мистецтва взагалі – старого і сучасного – прекрасні, бо там можуть жити музи!
Навіть нехай і в нас будуть репліки таких феноменів XX століття.
Єдине, що нам і не снились такі гроші, які потрібні на обслуговування порядного професійного сучасного музею (якось ми в спекотний день ходили величезними прохолодними залами Метрополітального музею з моєю приятелькою-художницею з України, і вона, як реалістична і розумна людина, сказала: "Які це неймовірні кошти потрібні на музейну роботу такого рівня: одне лише кондиціонування повітря, напевне, коштує мільйон доларів в день!") Здається, її цифра не далека від правди. І навіть якщо не йдеться про такий масштаб, як Метрополітальний музей, всі нормальні музеї – і старого, і нового мистецтва – потребують великих грошей, заможного і дуже заохоченого в таких витратах суспільства. Ось трагічна історія з Національним музеєм Бразилії в Ріо – ще один доказ, що музеї потребують нормального фінансування і колосальної роботи для утримання. (Пожежа одного з найбільших музеїв культури й історії Латинської Америки забрала сотні артефактів, що були в єдиному примірнику у світі).
Якщо музеї сучасного мистецтва були феноменами XX століття, то нові "музеї сучасного мистецтва" в XXI столітті є вже музеями музеїв! Музеями ідеї музеїв! Макетами. Фельєтонами. Тому їх можна було б побудувати як якісь інакші – дзеркальні конструкції? фрактальні? стереокіноскопічні структури (що там ще є на часі в технологіях?) – щоб замузеїфікувати історію кураторської, маркетингової, освітянської і т. д. діяльності музеїв "сучасного мистецтва"? І заодно художникам допомогти вижити (або й жити дуже добре)? ІТ-шникам дати роботу, і архітекторам з забудовниками, і лекторам-вчителям, і навіть ресторанним бізнесам при таких елегантних закладах…
А тут, в Луцьку, схоже, є солянка окремих артефактів, часом милих, цікавих, часом з якоюсь перчинкою чи родзинкою, але в основному це артистичні "варіації на тему сучасного мистецтва", і нічого злого в тому нема – поза тим, що нема усвідомлення духу часу і місця, усвідомлення простої правди історії (я все ще переконана в своїй гіпотезі: від – умовно – 2000 року мистецтво залишило за собою в основному лише дві значні функції – "дизайну" і "виконання-вистави" ("performance"), хоч, звичайно, можна говорити ширше про соціальні, економічні і терапевтичні функції, але мистецтво перестало бути вістрям Духу і Прогресу, яким воно було принаймні пару попередніх століть, і вина в цьому не митців: це така епоха!) Художник і музикант Роман Туровський має теорію того, що кожна епоха має потенціал лише для якогось одного ведучого виду мистецтва, і таким мистецтвом є зараз кіно. Він, правда, згодився, коли я додала до кіна фотографію і літературу, але кіно, фото і література, зрештою, є зав'язані одне на одному. А митці є митці, у всі епохи талановиті й чутливі. Не в їхніх силах змінити епоху. І нехай хоча б ці обслуговуючі-декоруючі й консервативні функції залишаються за мистецтвом, хай буде! З ними не треба боротись. І закидати митцям, що "щось таке вже було", зовсім неправомірно, як не можна оркестру закидати, що Бетховена вже колись виконували: його треба знову й знову виконувати, тільки треба виконувати якісно, як треба виконувати живопис, скульптуру, кераміку, інсталяції… портрети, пейзажі, і далі за всім списком форм і "жанрів"…, і можна виконувати добре – тонко чи сильно, гостро, дотепно чи ніжно… Як – митець знає… А час все те забарвить, теж – як знає.
Але втішатися тим, що створили зараз в Україні те, що є вчорашній день, і пояснювати собі, що ми щось робимо "таке, як в нормальному світі", є не ознакою прогресу, а ознакою загального страху мислити оригінально і адекватно до місця і часу.
Найцікавіше було б зробити те, що було зроблене не стільки під час Імпрези (це окрема тема), а після: відомо, що не було коли, де і як, за який кошт і якими зусиллями рятувати роботи після виставок, і їх розпихувалося поміж друзів і знайомих, вішалось в офісах і кав'ярнях (здається, так, чи то легенди?) – на тимчасове зберігання. Оце була прогресивна ідея! Треба було лише довести це до логічного завершення і все документувати, легалізувати, фінансово оформити і наситити простір міста і голови людей в місті сучасним мистецтвом. Зробити місто "музеєм сучасного мистецтва" з точними мапами експозицій. Форматувати місто так, щоб творам було там безпечно, а людям це потрібно – хай навіть для статусу їхніх офісів і для користі їхнього маркетингу (матеріалістичне людство ще не переробити!), чи для відвертого задоволення, чи для формування простору на нових засадах, не лише на ціні квадратного метра (а може, навіть впливати на ціну квадратного метра).
Я бачу, як музеї сучасного мистецтва, крім всього іншого, виховали в світі повагу до експертної думки, і коли якась організація з назвою "фонд-траст-галерея-музей" ставить щось чудернацьке в звичайному публічному місці, посполиті тішаться, може, й дивуються, і якщо їм навіть якась річ не подобається, вони використовують момент зустрічі з незнайомим як освітній шанс. Наше таке типове "навіщо воно мені треба" могло б мати більший масштаб зустрічі з незрозумілим, може, це був би ще один можливий крок для подолання нашого масового антиінтелектуалізму.
Музей як дім, де зібрані окремі артефакти і де в основному збираються люди, що вже мають якийсь стосунок до тих артефактів, якось вже не такий цікавий.