Кілька років тому на фасаді старої кам’яниці замостили статуетку Богородиці – з усією відвертістю відкритого лубкового розуміння, як Вона має виглядати. І тоді ж від неї раптом в чудесний спосіб замироточила фарбою вузька смужка стіни, від верху до самого низу, якісно відточивши фрагменти ліній ліпнини, що траплялись на шляху благодатного вологого стікання.
Спочатку здавалось, що це проба пера і шпателя реставратора перед тим, як наважитись на цілісну роботу з відновлення цінного фасаду. Але ні, надто серйозне відношення когось до чогось приховує від нього правду, наша правда завжди смішна. Відтоді вже пройшло кілька років – пройшло мимо – отже, це остаточна реалізація мироточивого Задуму.
Зате цей вузькополосковий ремонт показав, чим насправді є фасад №69, відкрив очі на досяжність скритих можливостей старого міста і пробудив фантазію перехожих: решту стіни мимовільно доводиться уявляти оновленою, зір тепер має від чого відштовхнутись.
Тоді комусь здалось, що гротесковий задум варто роздмухати, його філософія не надто помітна, і було вирішено показово матеріалізувати бінарну опозицію "сакральне-профанне": до кам’яниці прикріпили монстра, будинок-наглядач, в кілька разів більший, вищий, ампірніший, блискучіший. Тоді ця дбайливо поремонтована смужка виглядатиме ще витонченіше – справді як прозорий слід застиглої сльози.
Тільки двоповерховій пам’ятці містобудування, якшо сусід зведеться у повному восьми(!)поверховому обсязі, залишатиметься служити йому візуальним підніжжям, щезнути з центрального поля зору в закочені кутки очних яблук. Акценти змістяться, нюанси втратять вплив, минуле невміло потоне у розбадяженому архітектонічному розчині. Унікальний будинок виглядатиме пригнічено, як умовна втоплена "депутатська кнопка" в момент натиску за таку за будову. Яку молитву, роззираючись крадькома, читав подумки в момент голосування умовний чиновник? Як швидко витіснив цю дію з пам’яті? Що на неї купив?
"Заборона забудови центральної частини міста є однією з фундаментальних пунктів програми міського голови Руслана Марцінківа "Івано-Франківськ – 2020. Місто для життя". Введення у дію цього мораторію чи не єдиний спосіб вберегти архітектурну спадщину від несанкціонованих та хаотичних споруджень" – це уривок з офіційної реляції. Чи рамки нового бачення виводять вул. Шевченка із "зони осідлості" центру? Тобто вона втратила приціл і у центр не попадає? Інакше, якшо кожне друге програмне слово партії – "боротьба", то куди воно дівається після її перемоги? Ну може воно стати кожним четвертим, але ж не трансформуватись в "борони Боже". Бо це будівництво, що здійснюється вже після останніх виборів, – і мало б бути простором боротьби – якшо не вистачає якоїсь букви в законі, щоб цього не допустити «без бою», подолати генпланами і статутом міста.
В кінці кінців – можна спробувати скористатись площами й ефірами доступних ЗМІ, повноводдям своїх людських виборчих потоків, багато хто в них голосував за програмний "запах диму", а не за обличчя. Натомість – фальфініш змирення і повна відсутність незгоди говорять, що вул. Шевченка прийняти дев’ятий вал готова.
Отже, сусідній пам’ятник бунтівному Шевченку треба замінити на пам’ятник Ждуну. Все одно від народження це вулиця Липова, от втрачена назва тепер й наздоганяє у формі властивості. Доведеться зазнавати липових покращень, перетерпіти і, надіємось, пережити.
Зараз, можливо, важко знайти першопричину, хто коли і чим в тій будові винен, яка роль поступливості університету, архітектора, чиновника чи нетактовності забудовника.
Фатальні помилки взагалі, як правило, залишаються нерозпізнаними в якості помилок. Вони діють опосередковано, з минулого, скидають з себе шкіру за шкірою, вміють втрачати зв'язок із своїми наслідками і реальністю, хоч вона – їхнє породження. У них розмита точка вини, вони обирають прихильність до постраждалого, що вчасно не вислизнув з їхніх обіймів, самі охолоджують свої сліди і приходять на його "похорон".
Наше місто перетворюється на зосередження фатальних помилок, їм тут вдається майже все, на підставі помилки в смаку. Як результат – поламано лінії Кармана забудов більшості старих вулиць, вище яких допустиме лише життя птахів.
Архітектори жартують, що жирафа – це коняка, виконана за всіма вимогами замовника. Без компетентного контролю будинки зводяться за законами жарту, а не жанру, анекдоту, а не архітектоніки, яка наголошує, що створене в сфері людського сприйняття – сприйняттю належить і йому підзвітно. Інакше отримуємо архітектуру п’ятої точки.
Трагічні помилки порівняно з фатальними – це метелики, що згорають на місці народження. Якщо б ця будова, не дай Боже, завалилась – це було б наслідком трагічної помилки. Якщо вона, не дай Боже, виросте, як задумано, – це буде наслідком помилок фатальних, тому вони зверхні по відношенню до трагічних. Єдиним "безпомилковим" виходом було б це нашаровування поверхів зупинити зараз, на досягнутому, поки воно не переросло в недосяжне, зі своєю влізливою неминучою автомобільною інфраструктурою серед пішохідної зони.
Чи це справді не боляче?
