Починаємо ставати природними. Жити серцем, а не головою. Починаємо любити свою землю. Більше за комфорт. Можна би було сказати, «більше за життя». Але я це сказати не маю права, бо моє життя при мені. А ті, хто мають, – не можуть. Але що тут говорити – дія наочна.
Ще в січні, побувши трохи на київському Майдані, відчув, що куртка стійко пахне димом. Поділився з друзями «відкриттям», мовляв, люди з Майдану можуть так між собою ідентифікуватися. Друзі посміхнулися, що таке відкриття давно не Америка.
Тоді хтось розповів історію з метро. У вагон зайшло кілька продимлених молодиків, і одна пані почала бурчати, мовляв, через них нема чим дихати. Хтось із хлопців красиво відповів: «Це запах свободи, тільки вам ніколи не збагнути, що це таке».
Та розуміння приходить. Чим краще облаштовуємося, тим зручніше перебувати й мислити. А коли людина вже почала мислити, то й незручність може пережити задля подальшого комфорту. Краще не поспати кілька ночей зараз, коли вік і сили дозволяють, щоб надалі могти спати спокійно.
Одразу процвітання не могло бути, бо не дозволяли умови. В дев’яностих бандити крали, а прості люди виживали. Про Україну думалося небагато. Крім того, Україна здавалася невідворотною і само собою зрозумілою.
Водночас ідентифікація будувалася слабо. Змінилася назва країни проживання, але сама територія – ні. Декорації на сьогодні у великих містах абсолютно інші, але в багатьох містечках і селах такі ж радянські, як і чверть століття тому. Навіть після зміни валюти на купони, а потім на гривні нерідко старші люди вперто продовжують називати купюри рублями.
Патріотичні сили зі здобуттям незалежності почали видихатися. Все частіше їх стали називати шароварщиною. Все більше вони на шароварщину перетворювалися. Тут нічого дивного. Боротьба і функція патріотичних сил була актуальною в час гноблення російським окупантом.
За тривалий час офіційного неіснування української держави багато чого виродилося. Протестний сегмент існував, бо було проти чого стояти. Зрештою, якби не він, нічого б не вийшло. Кожен сплеск українського духу показував, що цей дух є. Кожна подія ставала невід’ємною ланкою до нинішніх перемог. Навіть якщо попередні потуги завершувалися тимчасовими поразками.
Коли ж у дев’яностих ворога катма, бо формально встановлена незалежність, то патріотичні сили почали ставати вторинними. Тоді було б добре, якби одразу появилася якась сучасна педагогічна штука, яка би налагодила свідоме виховання суспільства.
Проте чогось дуже нового не появилося, бо багато з інтелектуального набутку українців втрачено й замовчано. Лише зараз потрохи відкопуємо. А те, що пропонувалося, було застарілим. Водночас російська пропаганда ніколи не зникала. Вона, з одного боку, могла підживлювати шароварщину, бо колишні комуністи раптово кинулися в «патріоти». А з іншого боку – глузувати, мовляв, он яке ретроградство.
Тим часом бандити крали, обростаючи жирком і активами, перетворюючись на «бізнесменів». А прості люди виживали, мріючи про мінімальний комфорт. І ніхто не думав про Україну.
Лише коли народ трохи оговтався і почав розуміти, що є що, відбулася Помаранчева революція. Проте присутність надмірної кількості бандитів на квадратний метр не дозволила посадити їх в тюрми, сталося навпаки – Януковича посадили в крісло президента.
Але тоді, в 2004-му, ми ще не були готові йти до кінця. Тоді ми ще думали про якісь особисті речі. Ще прагли спробувати комфорту, щоб аж в 2013-му зрозуміти – заради країни варто потерпіти.
Під комфортом я маю на увазі свідоме людське життя. З диханням чистим повітрям, купанням у чистій річці, думанням чистою головою, відчування чистим серцем.
Голова на подвиги не веде. Лише серце. Саме воно прискорюється від радості й від хвилювання. Саме воно дає зараз надію, що все перейде на мир і буде добре. Якраз тоді варто буде якнайповніше застосовувати голову, не забуваючи, що вона лише помічник серця.