Видавництво Старого Лева повідомило про вихід нової книжки. Її авторкою є франківська письменниця та журналістка Любов Загоровська.
Книжка “Моя УПА” – історичний літопис. В ній зібрано 39 розповідей про людей, які або воювали в УПА, або допомагали українській армії боротися за незалежність України.
“Книга про людей, які зазнали переслідувань, арештів, репресій і які залишилися незламними й нескореними у своїй боротьбі. Книга-сповідь, яку варто прочитати, аби осмислити велику сторінку історії України через призму людської долі”, – зазначають видавці.
Наразі оголошений передпродаж книжки.
Впродовж чотирьох років Любов Загоровська навідувалась до учасників УПА і записувала їхні спогади. Ці спогади і є історіями в книзі. Передмову до книжки написав відомий історик Володимир В’ятрович.
“Із текстами цієї книги я почав знайомитися через фейсбук: хеш-тег #МояУПА не міг не привернути уваги. У стрічці мережі вони сусідували із звичними повідомленнями інших користувачів – про приватне життя, політику, про музику, кіно, літературу.
Це створювало неймовірний контекст для сприйняття опублікованих спогадів – ніби отвори в суцільному полотні сучасності, через які, на мить, проглядало минуле. Отвори, пропалені вогнем, просякнуті кров‘ю. Жінки і чоловіки, яким за вісімдесят, завдяки упорядниці Любові Загоровській, раптом заговорили до нас ніби зі своїх акаунтів. Ніби ровесники. Ніби про недавнє вчора.
Вони спокійно розповідали про своє важке життя – війну, полон, тортури, табори. Іноді їхні оповіді потрапляли у резонанс із схожими новинами про нинішню війну/полон/тортури. Окреслюючи замкнуте коло історії, з якого ми досі не вирвалися”, – анонсує книжку на своїй сторінці у фейсбуці В’ятрович.
За його словами, авторка зібрала і опублікувала спогади й тих людей, які, в силу різних причин (брак можливостей/часу/бажання), самі не писали їх. “Без її зусиль ми, напевно, ніколи б не почули цих голосів”, – зазначив він.
Це різні люди – жінки (здається, їх більшість в цій книзі, що додає їй цінності, адже в документах переважно чоловічі свідчення) і чоловіки; вже відомі натепер (Мирослав Симчич чи Ольга Ільків) чи незнані не лише загалу, але й дослідникам; учасники бойових дій, вояки УПА, і ті, хто допомагав повстанцям: лікував, годував, передавав інформацію. Усі вони знайшли у собі силу протиставитися ворогу, що нищив наш народ.
Через десятки років герої пригадують найяскравіші моменти: для когось це участь у боях, для когось — арешт, допити, досвід виживання в таборах. Ця пам’ять важка, іноді навіть страшна, але не песимістична. Бо це мовлять переможці – хто боровся, хто дожив до незалежності України і дочекався визнання від своєї вільної держави.
