Журналіст і письменник Олег Криштопа презентував франківцям книгу репортажів «Останні українці Польщі». Модерував зустріч з читачами у “Підземному Переході Ваґабундо” Юрій Андрухович.
В книжці зібрані унікальні історії українців із регіонів Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, Любачівщина та Західна Бойківщина, яких у 1947 році в рамках операції «Вісла» депортували та розпорошили на півночі та на заході Польщі.
Автор каже, що історії цих людей самі його знайшли. Книжка укладалася в процесі створення фільму «Не забуті» про еміграцію українців до Польщі в 1920-х роках – про ту еміграцію, що її зумовив і створив відхід армії УНР. «З дружинами і дітьми», – каже Олег Криштопа. З героя цього фільму, чий батько був вояком полку «Чорних запорожців» в армії УНР, почалися і фільм, і книжка – Олько, тобто Олександр, звернувся до Олега як до автора історичної програми «Машина часу» на 5 Каналі, щоби розповісти історію своєї родини. Під час поїздок до Польщі автор обростав іншими знайомствами та історіями інших тамтешніх українців і одного разу зрозумів, що хоче й буде писати про них книжку.
Читайте також: Олег Криштопа: подорож у “ліхіє 90-ті” Івано-Франківська
«Це книжка про пошук дому і свого місця в світі – про ідентичність і як її зберегти у чужому, іноді ворожому середовищі», – означив збірку репортажів «Останні українці Польщі» Олег Криштопа.
Фото Ігоря Ткача
«Тема важка і сумна – ця нота бринить вже в назві книжки», – зазначив Юрій Андрухович. Він поділився своєю родинною історією, яка також цілком могла би укластися в цю книжку. Рідний брат його діда, Роман Андрухович, залишився після війни 1939-1945 років жити у Кракові під вигаданим прізвищем. І тільки в 1956 році, коли вже був одружений із полькою та мав у шлюбі 3 дітей, зізнався дружині, що українець. Завдяки йому Юрій Андрухович виростав переконаний, що коли десь і є правдиві українці, то якраз у Польщі – дідо Роман передавав звідти українську газету «Наше слово», календарі, українські пісенники з нотами, кулінарні книжки з українськими переписами, аудіозаписи українського хору «Журавлі».
«Франківськ на той час, а це були 1970-1980-ті, був радянським російськомовним містом. І все найбільш українське, здавалося, було плекане і збережене там – у Польщі. Тому така назва книжки для мене – великий сум, бо це означає, що зникає ціле середовище», – каже Юрій Андрухович.
Олег Криштопа і Юрій Андрухович. Фото Ігоря Ткача
Автор зазначив, що українське середовище у Польщі справді зникає і що неминуча асиміляція українців буде швидкою. Діти «останніх українців» – героїв книжки – вже живуть в інших культурних межах. Їхня Україна обмежується здебільшого колом родини. «Дуже токсичне середовище на східних польських, тобто наших західних, кордонах – там досить вороже ставлення до українців», – відвертий Олег Криштопа.
Українська ідентичність у Польщі, каже автор, – це тавро злочинця, бандерівця, вбивці і викликає ставлення «ану покажи своє чорне піднебіння». Герої книжки, які вже є другим і третім поколінням переселених в акції «Вісла», постійно зазнають цього травматичного досвіду.
«Збереження ідентичності в кількох поколіннях і в такому оточенні передбачає надзвичайну силу і стійкість. І таких людей не так багато», – наголошує Криштопа.
Зі своїх подорожей задля фільму і книжки журналіст виніс враження: стереотип, що українець народжений як убивця поляків, досі живий. І його поділяє значна частина мешканців сусідньої держави. Саме тому ті, хто відстояв і продовжує зберігати свою українську ідентичність у Польщі, на думку автора, є більше українцями, аніж більшість українців.
Ще один мотив у репортажах Олега Криштопи – пошук дому. Для багатьох його героїв дім – не Польща, хоч вони тут народилися, живуть і стали успішними. Але і не Україна – вона залишається «землею обітованою», бажаною, але на віддалі, тому також не може бути домом. І хоч вони замислюються над тим, що одного разу могли би переїхати – повернутися в Україну, але «не сьогодні» – завжди знаходяться великі й малі, об’єктивні і суб’єктивні причини, які не дають героям це зробити. «Виходить, що дому для них немає ніде», – робить висновок за своїх героїв автор. Тож тема безперервної втечі, яка ніколи не закінчується, і безперервної боротьби, яка також не закінчується, є ще другою смисловою лінією книжки.
Читайте також: Гамарджоба, генацвале!
Третю тему автор визначає як проєкцію складної історії обидвох держав, України й Польщі, та їхніх теперішніх взаємостосунків на життя «останніх українців». Олег Криштопа проводить читачів через «потепління» польсько-українських відносин в кінці 1990-х та в 2000-х до хвилі виразного охолодження і поновлення теми «Волинської різні», яку підняли антиукраїнські сили з початком українсько-російської війни на Донбасі в 2014 році.
Фото Ігоря Ткача
Характерний момент, за словами автора, який варто враховувати і в зовнішній політиці, і просто в дискусіях зі сусідами: в Польщі для поляків історія має значно більше значення, ніж в Україні для українців.
«Прагнення відновити велич Польщі сидить у ментальності сусідів, – каже Олег Криштопа. – Це риса їхнього національного характеру».
Книжку Олега Криштопи та Христини Бурдим «Останні українці Польщі» грантом підтримав Український культурний фонд. Вона вийшла у франківському видавництві «Дискурсус»: 500 примірників розійшлися серед української діаспори у Польщі і частково в Україні, ще 500 пішли у продаж. В Івано-Франківську книжку можна купити в книгарні «Є».
