У видавництві Discursus вийшла книжка невідомих рукописів Тараса Мельничука «Юнак милується автоматом».
Поетична книжка складена на основі новознайдених віршів Тараса Мельничука (1938 – 1995) – поета, якого називають Князем Роси, одного з найоригінальніших, найгеніальніших і найтрагічніших українських митців ІІ половини ХХ століття.
Упорядник збірки Мирослав Лаюк.
Про історію рукописів розповів видавець Василь Карп’юк:
«Шість років тому я отримав дзвінок від франківського видавця Василя Іваночка. Він знав про моє захоплення Мельничуком, тому запропонував зайти до нього в офіс, йому принесли фантастичний скарб – два пакети рукописів. Ціна – 600 доларів. Загадковий дилер стверджував, що їх автор Тарас Мельничук. Я мав визначити автентичність.
Із першого погляду стало ясно, що це почерк Мельничука. Із першого вірша були відчутні неповторні інтонації:
“Мій батько
уже яблук не їсть
і Наполеон уже
яблук не їсть
і Уолт Уїтмен
не їсть яблук
а я ще їм
і яблука мені
в очах червоні”.
Іваночко організував викуп та віддав рукописи мені. Із того часу я жив з ідеєю створення сайту, де б можна опублікувати скани рукописів, розшифровані варіанти, світлини, а також інші матеріали, які я назбирав у інших джерелах: відео й аудіо за участі Мельничука, а також численні аудіоспогади від людей, які його знали та з ним спілкувалися.
Минулого року завдяки підтримці Українського культурного фонду Віртуальний музей-архів Тараса Мельничука вдалося створити. У рамках проєкту ми не лише створили сайт, а й видали книжку з вибраних віршів із цих рукописів – «Моє ліплення оленя». Її упорядкував Мирослав Лаюк. А ще ми з Мирославом провели понад десяток презентацій проєкту в містах, пов’язаних із Тарасом Мельничуком, та просто великих містах України – Чернівцях та Харкові, Львові та Дніпрі, Франківську та Києві.
І от коли нарешті ми дали раду цим рукописам, Тарас Мельничук здивував ще раз.
Презентація Віртуального музею-архіву була запланована й у Вінниці. І тут перед початком заходу знайомимося з Василем Недотятком. Пан Василь – син друга Тараса Мельничука. У мандрівні роки кінця 1980-х – початку 1990-х Мельничук у них бував. І одного разу залишив чемодан із рукописами.
О Боже! Пан Василь дістає жмуток цих рукописів… і для нас починається нова історія. Нова книжка.
Як не дивно, у цих нових рукописах Недотятка є сторінки з того самого паперу та списані тією ж зеленою пастою, що й у рукописах Іваночка. Таке враження, що хтось жорстоко й насильно розірвав ту цілість. Або ж то була легковажність і воля, із якою до своїх текстів міг ставитися тільки сам автор. І навряд у своєму неспокійному житті останніх років він мав час сидіти й скрупульозно сортувати й упорядковувати збірки. Імовірно, що Мельничук просто навмання розділив свої архіви на частини й позакидав їх у різні місця, як дорогоцінне каміння. І вже не так важливо, чи все воно знайдеться, збережеться. Аби хоч щось. Але цінне каміння тим і цінне, що хай коли його знайшли, то поцінують. От і в нас так.
Із рукописів Недотятка Мирослав Лаюк і упорядкував книжку «Юнак милується автоматом». Для повноти картини і завершеного вигляду до видання також увійшла попередньо видана збірка «Моє ліплення оленя». Але я навіть не сподіваюся, що цим виданням Мельничукові рукописи вичерпаються. Він – чоловік непередбачуваний».
Замовити книжу можна тут.
