“Добро нації – найвищий наказ!” – під такою назвою вийшла у світ книга, де розповідається історія родини воїнів УПА. У 1950 році українські повстанці Вацеба Григорій та Марія Бабінчук, аби врятувати життя своїй донечці Мотрі, віддали її на виховання чужим людям.
Презентація книги відбулась на День Незалежності України в селі Яблуниця біля хати, де проживали прийомні батьки Мотрі – родина Манівчуків.
У цій книзі опубліковані листи батьків-повстанців своїй новонародженій доньці. Унікальність книги також у тому, що тут вперше публікується пам’ятка повстанського життя і побуту – “Щоденник Надвірнянського Надрайонного осередку ОУН ” Верховина” за зимовий період 1948/49 року”.
Організовував захід місцевий підприємець Андрій Марійчин, який походить з цієї родини повстанців. Презентація була приурочена до 70-річчя з дня народження в підпіллі його матері Мотрі-Ганусі.
“У книзі ми спробували викласти історію моєї родини в період героїчної боротьби українців за незалежність в 40-50 роках ХХ століття зі своїм одвічним й жорстоким ворогом – московським окупантом. Наприкінці 1980-х, коли мені було вже десь 12-13 років, я часто спостерігав, як у нас в хаті, у колі родини, мама, тато, вуйки, тетки, а деколи невідомі мені люди, сходились і щось обговорювали, а деколи й плакали… Як правило, це відбувалось на свята. Тоді я ще нічого не розумів, насправді не усвідомлював того, що відбувалося. У 1987–1989 роках мама час від часу їздила на якісь збори, привозила газети. Одного разу у 1989 році мама взяла мене на віче у Хуст, присвячене 50-м роковинам проголошення незалежності Карпатської України. На Красному Полі поблизу Хуста у той день було багато людей. Там я вперше побачив синьо-жовтий та червоно-чорний прапори. Тоді ж вперше почув, як співали патріотичні пісні “Ще не вмерла Україна” та “Ой, у лузі червона калина”, вперше побачив українську символіку: значки, прапорці, вимпели, різні брошурки й газети. Мені було дуже цікаво. Деякі з газет я взяв з собою та став уважно їх читати. По дорозі додому, в автобусі, люди багато говорили про Україну… Приїхавши додому, я попросив маму, щоб розповіла про діда і бабцю. Мама зібрала нас на кухні: мене, сестру Марію, брата Тараса. Тато сидів біля кухні, підкидав дрова у пічку. Мама дістала із шафи, з потаємного місця папку, відкрила її та почала розповідь… Тоді вперше я побачив оригінали листів і документів діда і бабці, які мама нам зачитала”.
Публікуємо для ознайомлення листи українських повстанців Вацеби Григорія та Марії Бабінчук своїй доньці Мотрі.
ЛИСТ МАТЕРІ
Кохана доню Мотренько!
Хто знає, чи судьба дозволить мені бачити Тебе в житті, бо в таких жорстоких днях, як ми живем сьогодні, то дуже важко. Куди не повернешся, скрізь чатує на тебе ворог…
Кохана дитино! прийшовши до тебе на четвертому тижні Твого життя, сидячи на стриху в сіні, крізь щілини падаючого світла хочу залишити Тобі від мами кілька рядків дрібного рукопису.
Кохана Мотренько, якщо підростеш і добрі люди додержать тобі отсей листок, тоді прочитай його уважно і зрозумій мамине наболіле серце і душу… Мотренько, в таких важких умовах як Тебе носила я, було дуже важко, а списувати годі. Коли ти будеш жива і будеш читати історію нашої боротьби із найжорстокішим ворогом українського народу, то не в одній статті знайдеш подібне… Тоді подумай і твоя мати з тобою так…
Ти прийшла на світ на святій землі, де ще до сьогодні не було ноги окупанта. Мотренько, ти так нагло з’явилася, що ми не сподівалися ще на Тебе. І тільки батенько ще з одним другом обслуговували все те, що повинна жінка… Мотренько, кохана дитино, які жорстокі і гіркі дні для мене і всіх, але для мене, коли опамяталась від тяжких болів і побачила тебе живеньку, на хвилину забула за все горе, так легко було на душі і серці…
Але недовго я тішилася Тобою, бо на четвертім дні Твойого народження батько з хлопцями забрав тебе від мене і поніс в село на виховання. Кохана донечко, чи можеш собі уявити Ти, як тяжко було мені віддавати Тебе у незнане… Не було що інше робити, колиба, холодно, молока нема, ну щей в партизанці з дитиною, це неможливо. Я кричала, била всіх, грозила пімстою, та тільки в душі. Бо коли подумала, що це кривда тільки для мами, привела нерви трохи докупи, помолилася та віддала Тебе в опіку Всевишньому і чужим людям…
Але то ще не закінчене, ми самі собою не розпоряджаємо, на четвертому тижні життя нам прийшлось іти в незнане, і ми змушені, Тебе залишити цілком, навіть на не дуже то знані люди. Що буде з Тобою і з нами, того не знаю. Донечко кохана, серце з жалю за Тебе замикається та не дає віддиху… Коли Ти така маленька, що з Тобою годі іти і нічого іншого зробити, так що мусиш лишитися без батька і ненькі.
Якщо Всевишній дозволить дочекати весни і ми будемо живі, все схочемо бачити свою дитину, тоді подумаймо і Тебе до себе, або ми до Тебе прийдемо, а коли нас не стане то…
Дорогенька донечко. Твій батько і мати в боротьбі за вільну Україну… якщо житимеш, тоді подумай, що ти щаслива, бо напевно вже будеш вільною у вільній державі, до якої Твої батьки доклали цеглин до її будови.
Мотрунцю, по мені лишається дідо, бабка і тетки – Ганька, Рузька, Славці, Олеська, Бронечка і Надусі, але всі вони заслані в Сибір (Караганда). Тому маєш таке імя, бо найкращим другом моїм була людина, яка називалася Мотря (Демків Домна), її я кликала “Матусю”.
Кохана донечко, якщо читатимеш цей хаотичний листок, не посмійся з мене, бо я така розбита і прибита горем, що направду не можу себе привести до порядку. Коли будеш читати, то лиши собі його надалі в памяті від нещасливої мами. Цьомаю міцно та благословляю на щасливу путь.
Постій. 25 вересня 1950 року
Мама
ЛИСТ БАТЬКА
Слава Україні!
Дорога моя дитино Мотренько! Якщо доля не судила тобі бачити свойого батька, то прийми від нього кілька слів, писаних до тебе на четвертому тижні твого народження.
Коли будеш читати той лист, тоді мене, може, не бути на світі, але Ти зрозумієш його і зрозумієш ті обставини, в яких ми знаходимося сьогодні. Знай, Ти прийшла на світ в час найжорстокішої війни українського народу проти північної Москви. Вже шостий рік у нерівній боротьбі з большевицьким окупантом день у день кладуть свої голови за ідею Української Самостійної Соборної Держави (УССД) найкращі сини українського народу – українські революціонери й повстанці, їх вже тільки горстка, а між ними твій батько й мати… Докладаєм надлюдських зусиль, щоб зберегти свою екзистенцію й продовжити бротьбу … Ліс наш батько, а ніч мати, але і вони не дають повної запоруки безпеки і треба ховатися під землю…
В таких обставинах одної серпневої ночі, в темному, глухому лісі прийшла Ти на світ… Не було коло тебе ані лікарської помочі, ані баби повитухи… В простій партизанській колибі прийшла Ти на світ, але пам’ятай, місце це – святиня партизанська і вона ще не осквернена окупанською ногою.
Ти прийшла на світ вільною, а не рабою!
Четвертого дня я забрав тебе від хворої ридаючої матері і відніс у село чужим людям на опіку.
Сьогодні ми прийшли відвідати тебе, відвідати, може, останній раз в життю, бо ми відходимо в інший терен і тільки Всевишній знає, чи тебе ще побачу…
Складаю на твоєму чолі батьківський поцілунок і благословляю тебе, хай Всевишній збереже Тебе в опіці і дозволить зажити на волі, якої ми прагнемо. Останні мої слова до тебе це заповіт: Добро Нації – найвищий наказ! Для неї ти віддаш силу, розум і життя так, як я складаю голову на її жертівнику. Якщо ти зрадиш український народ, то я вже проклинаю Тебе, а мій дух не дасть Тобі спокою ніколи.
Прийми останній гарячий поцілунок…
З болем серця я лишаю тебе…
Прощай!..
25 вересня 1950 р
Твій батько
