Івано-Франківськ 30 років тому став першим містом в Україні, де знесли пам’ятник ідеологу комунізму й творцю СРСР Володимиру Ульянову-Леніну.
Це сталося 9 жовтня 1990 року, коли містом керував Ярослав Тайліх – перший голова Івано-Франківська часів незалежності. За чверть століття до «ленінопаду» – масового знесення «леніних» по всій Україні, яке почалося з повалення пам’ятника “вождю” в Києві під час Революції Гідності.
Недавно Ярослав Тайліх, який з 1996 року мешкає у Філадельфії, побував у рідному місті і поділився спогадами про подію 30-річної давнини.
“Чимало людей тоді говорили нам, що зносити пам’ятники недобре. Але скажу зі свого досвіду, що люди, які так говорять, часто першими б зносили те, що їм не подобається, з чим вони не згодні. Комуністи не лише пам’ятники зносили, а й незгодних зі своєю ідеологією розстрілювали, вивозили в Сибір, морили голодом. А потім ще й пам’ятники вліпили своїм вождям на нашій землі. І ми, знаючи це, повинні були ходити, на це дивитися і казати, що це історія і ми маємо її берегти? Я так не думаю. Тому Леніна треба було зносити. Ми не можемо бути вільними людьми, якщо залишимо пам’ятники тому, хто нас знищував і поневолював”, – сказав Ярослав Тайліх.
“А в тому, як це конкретно робилося в Івано-Франківську, для мене є дві сторони – технічна і особистісна.
Щодо технічної. Міська рада і виконком у жовтні прийняли відповідні рішення й доручили голові виконкому Зіновію Шкутяку цим займатися. Заступник Шкутяка по будівництву Богдан Ониськів повинен був забезпечити техніку. Віктор Голод, мій заступник по раді, він будівельник, також підключився. Щоб ви зрозуміли, яка була ситуація: коли техніку підігнали на теперішню вулицю Бандери, тодішню Куйбишева, одразу приїхала ДАІ штрафувати хлопців-трактористів, бо вони нібито заїхали туди, де не можна. Хоча всі знали, що має відбутися…
А особистісна сторона – це те, що я, чесно кажучи, дуже боявся якоїсь провокації. Перед тим нам під виконком підкинули гранату, в так званий загальний відділ. Граната не вибухнула, але це була саме бойова граната. Так тоді ніхто і не розібрався, хто і чому це зробив.
У нас було декілька депутатів військових у міськраді. Напередодні до мене підходили, передавали інформацію: мовляв, ви ж обережно, ви цього не робіть, бо група офіцерів зібралася, домовилися, вони вийдуть озброєні і не дадуть цього зробити… Такі речі постійно мусувалися. Я тоді розумів, що організованого спротиву не може бути, але боявся одного дурня з гранатою, який міг кинути її в натовпі, – і тоді на цьому всьому була б кров. Чи вартувало знесення того пам’ятника, якщо б на ньому була людська кров, – от чого я боявся найбільше. Тому ми збирали інформацію, говорили з людьми, з усіма, з ким могли, щоб все пройшло максимально безпечно.
З другого боку, не хотілося зносити Леніна таємно, десь уночі. Бо люди нас вибрали, люди нам повірили. Хотілось показати, що ми тут є, що це наше місто.
Коли на площі зібралися люди і пам’ятник почали знімати, виявилося, що він стояв на шпалах. І хлопці вирішили спочатку підрізати його зваркою. Різали-різали, годину ріжуть, другу ріжуть, починає холодно ставати, а люди стоять з прапорами, співають… Ентузіазм був великий. Врешті, хлопці розрізали, смикнули, і Ленін з тих рейок просто витягнувся.
Відвезли Леніна на склад десь за «білим домом». Якийсь час він там лежав, а потім банально порізали на металобрухт”.