У селі Озерце Дубовецької територіальної громади Івано-Франківської області вдруге відбувся фестиваль усної оповіді «Озерце. Про свОє».
Нагадаємо, перший фестиваль усної оповіді “Озерце” відбувся минулого року.
КУРС писав: повернути селу голос: Андрухович і Довган влаштовують унікальний фестиваль
Цьогоріч провести повномасштабний фестиваль можливості не було, однак Дубовецька територіальна громада вирішила організувати локальну подію в обраному торік форматі, пише Збруч. Гості почули зі сцени історії людей, чиї життя були чи є пов’язані з селами новоутвореної громади.
Зазначається, що “фестиваль ставить за мету усвідомлення цінності життєвих історій за межами власної родини, привернення уваги до щоденного побутового дискурсу «простої сільської людини», започаткування контактів між жителями різних сіл громади на спільному майданчику, підкреслення важливості й ефективності традиційного усного способу переказу історій, досвіду, сенсів”.
Протягом фестивального дня учасники і гості зварили повидло з озерецьких яблук. Паралельно в селі проходив пленер фотографії «За лаштунками».
Голова журі фестивалю – незмінний Юрій Андрухович, ведучим цього разу був франківський письменник Любомир Стринаглюк.
На Заході фестивалі усної розповіді (storytelling) є дуже популярними, а в школах цей жанр часто є обов’язковим пунктом програми. У 1995 році дитячі психологи Бетті Гарт та Тодд Ріслі опублікували результати свого дослідження розвитку усного мовлення. Вони хотіли визначити, чому діти з бідніших родин не працюють так добре в школі, як їхні однолітки. Дослідники протягом двох з половиною років систематично записували й аналізували родинні розмови батьків та дітей. Результати заскочили: до трирічного віку виникає величезний розрив мовного досвіду дітей із різних сімей. Малюки з багатим мовним досвідом чують – внаслідок спілкування, співу, читання їм книжок – за цей час близько 45 мільйонів слів, водночас є сім’ї, де діти можуть почути лиш 13 мільйонів слів. Цей розрив у 30 мільйонів і створює проблеми для вчителів, які мусять надолужувати мовний дефіцит учнів.
І йдеться тут не тільки про слова, адже лексику можна збагатити читанням. Однак усне мовлення, цей важливий компонент емоційного інтелекту, багате інтонаціями, жестикуляцією, смисловими скороченнями, миттєвими реакціями на відповідь чи коментар співрозмовників. Тут для емоційного контексту важливий інтервал, тон, гучність і тембр. В епоху пасивного споглядання телевізора чи смайликів смартфонів це дуже людське вміння, яке і творить емоційно пов’язану спільноту.
“На письмі не передати інтонаційного та дискурсивного багатства традиційної оповіді, – треба плекати вміння передавати усну оповідь з уст в уста.Тому, – каже автор задуму фестивалю Левко Довган, – і з’явилася ідея показати усну оповідь як цінність – як те, що може бути цікавим і захопливим”.
Довідково. Село Озерце – одне з тих мальовничих місць, що поступово знелюднюються. В Озерці унікальна природа – карстове озеро з бірюзовою водою, яке тут називають вікниною. Сама водойма не має власної назви, але власне завдяки їй село отримало свою назву. Володимир Бучко з Галицького НПП назвав це озерце Бірюзове око Опілля. Озеро є майже ідеально круглим, його діаметр становить всього 6 метрів! Вода в ньому й у потоці, що з нього витікає, завжди зимна, причому незмінно і влітку, і взимку, тому водойма практично ніколи не замерзає (старожили згадують лиш кригу лютої зими 1947 року), що зробило її знаменитою на всі довколишні села. Вражає, що з озера витікає не струмок, що мало би бути, зважаючи на його розміри, а потужний потік завширшки до півтора метра і завглибшки до 30 сантиметрів.
Нагадаємо, що Галицький НПП відкриває для туристів карстове озерце “Бірюзове око Опілля”
Нині в Озерці з 24 осель замешкані тільки дві. Тому фестиваль – це ще й можливість повернути людські голоси туди, де вже частіше чути спів птахів. Багато таких унікальних сіл в Україні зникають, тому важливо розповідати їхні історії і робити це саме у тих місцевостях. “Олюднити хоча б на якийсь час це місце, навіть звернути увагу на такі села, які колись були людними, де точилися різного роду драми, де люди жили, народжувалися, веселилися, помирали, розповідали одні одним про своє життя, свої історії. Зараз цього немає”, – пояснював задум Левко Довган.