У свої 15 років Віталій Данило з прикарпатського села Жуків Обертинської громади є директором родинного музею, який сам і заснував два роки тому. А ще керівником, продюсером і режисером вокального колективу «Жуківські бабусі», пише КУРС з посиланням на Репортер.
На пам’ять про бабусю
Поки що музей займає одну велику кімнату і невеликий коридор. Значна частина експозиції – це вишиті роботи прабабусі Ганни. Її не стало 5 років тому.
“Прабабуся і її сестра Марія вчили мене народних пісень, – розказує Віталій. – Щодня по одній пісні. Я всі знаю. Якось у мережі побачив відео з колективом «Бовсунівські бабусі». Це Житомирська область, але вони співали так, як колись моя прабабуся та її сестра. І вони мене надихнули на ідею створити колектив «Жуківські бабусі».
Отож два роки тому у пам’ять про прабабусю Віталій вирішив спершу створити колектив, а при ньому музей. Розказує, що задум підтримали батьки.
Родинний музей
Цього року Віталій долучився до проєкту «Сильвети Покуття» і приймав цілу делегацію з Франківська. Перераховує, що були в нього Христина Терлецька з університету Короля Данила, рестораторка Ольга Зінько, художниця Марта Пітчук, дизайнерка Любця Чернікова.
Віталій Данило збирає і береже історію рідного села на Покутті. Розповідає, що в Жукові дуже цікаво святкують Маланку. Збираються хлопці й переодягаються у Маланку, Маланчину сестру, Чорта, Жида, Цигана, Козу, Смерть, Старий Новий рік, двох Гуцуликів і двох Козаків. І такою великою компанією ходять по селі з 31 грудня на 1 січня.
“Колись було по дві-три групи, бо село велике, – розказує Віталій. – Було багато людей, а зараз вже менше. Але все ж таки хлопці збираються, щоб продовжувати наші традиції. Ще наша Маланка як їхала у Київ, то завжди займала перші місця на різних конкурсах”.
Віталій захоплюється вишивкою та сам вміє вишивати бісером, хрестиком, гладдю. Розказує, спершу однокласники, переважно хлопці, не дуже це сприймали, мовляв, не чоловіча справа. Але потім все затихло.
У музеї Віталій зібрав родинні речі, багато приносили й дарували люди, а також дещо купував. Хвалиться, що має в колекції чоловічу сорочку, якій десь 150 років. Та найдорожчими експонатами для хлопця є роботи прабабусі й речі з рідного села. Як-от три автентичні вишиванки.
В центрі музею різний реманент – куделі, веретено, терлиця, інші знаряддя для обробки льону. Усім цим користувалися в його родині. До речі, Віталій навіть сам сіяв льон, полов, жав, молотив, вимочував, а потім тер на терлиці. Останнє, каже, найтяжче.
“Я хотів спробувати, як це все робили колись. Хотів розуміти, наскільки це була важка праця, аби дойти до нитки й до того полотна, з якого робили сорочку, – говорить хлопець. – І я купив на базарі насіння. Посіяв десь на площі 3х7 м. Як гарно цвіте льон! Зранку прокидався і з вікна бачив, яке то все синє-синє. Ви знали, що одна квітка цвіте один день?”
Віталій думає йти вчитися у Косів, в інститут декоративного мистецтва, на ткацьку справу.
Їхня робота – співати
Часто в музеї збираються і «Жуківські бабусі». От зараз будуть записувати колядки й щедрівки до Різдва. У колективі є шість учасниць. Наймолодшій 70 років, а найстаршій – 87. “Я є керівник, продюсер, режисер, відеооператор, а їхня робота – співати”, – посміхається Віталій.
«Жуківські бабусі» виступали у сільському клубі, в Обертині в Народному домі. Мають перше місце на конкурсі «Україна єднає світ» у Києві. Відправляли на конкурс своє відео.
За словами Віталія, «Жуківським бабусям» репетиції не потрібні. Адже кожна десятки років відспівала у різних колективах у селі, у хорі. Усі пісні добре знають і вибирають, що співатимуть, уже перед виступом.
Віталій веде соцмережі, має ютуб-канал, де публікує усі виступи. Хлопець пояснює, що своєю роботою вони відроджують старовинну пісню, традиції села й роблять усе, аби про нього дізналися.
КУРС писав, що у Косові за студентським проєктом створили інтерактивний простір, присвячений ткацтву.
