Мирослав з позивним Бойко до повномасштабного вторгнення рф працював будівельником на Івано-Франківщині. У березні 2023 року його мобілізували та призначили на посаду у Чопський прикордонний загін. Згодом він долучився до бойового підрозділу, служив на Рівненщині, потім – на Харківщині, був поранений. Після бойових позицій, обстрілів і поранення повернувся до виконання службових завдань на Закарпатті, пише КУРС з посиланням на Західне регіональне управління Держприкордонслужби України.
До повномасштабної війни Мирослав з позивним Бойко працював будівельником на Івано-Франківщині. Разом із бригадою зводив приватні будинки та комерційні приміщення – від фундаменту аж до даху. Це була справа, яку він добре знав і любив та яка забезпечувала спокійне і мирне життя його родини. Після вторгнення російських військ на територію України багато чого помінялося, але чоловік ще намагався якийсь час працювати. У березні 2023 року його мобілізували та призначили на посаду у Чопський прикордонний загін.
Мирослав розповідає: «Я не герой, не, так би мовити, природжений військовий. Я жив своїм життям, воно подобалося мені, я зовсім не збирався воювати. Але настала моя черга, я пішов, бо треба було боротися за своє. На війну йдуть не самі герої, а кожен, хто готовий захищати свою родину».
Після прибуття до Чопського загону Мирослав проходив службу у гірському підрозділі. Згодом, попри певні обмеження, долучився до бойового підрозділу. Разом з ними вирушив спершу на Рівненщину, а згодом – на Харківщину.
Перший вихід Мирослава на позицію тривав п’ять днів. На п’ятий день розпочався ворожий наступ. Обстріли, вибухи, артилерія – каже, подумки майже ховав себе. Допомагали молитви і думки про родину. Одного разу під час виходу з позиції його наздогнав ворожий дрон-камікадзе. Військовослужбовець отримав осколкові поранення голови і контузію. Після евакуації і нетривалого лікування повернувся до своїх.
Мирослав не приховує, що було складно – часом замість запланованих п’яти днів військовослужбовцям доводилося залишатися там значно довше. Найбільше Мирослав перебував на позиції майже місяць. Замінити бійців на деяких ділянках було складно. «Найважче було через постійний шум. Артилерія працювала, вибухи один за одним. У мене й без того проблеми зі слухом, а після обстрілів постійно шуміло у вухах. Дрони часом навіть не чув», — пригадує прикордонник. Але найважчим, каже, було чути, що загинув побратим. До всього можна звикнути, а до цього ні.
Війна, переконаний Бойко, змінює людину. Його вона теж змінила – навчила терпиміше ставитися до багатьох речей, інакше дивитися на життя, цінувати його, кожен його момент.
Сьогодні Мирослав продовжує військову службу у відділі прикордонної служби «Ужгород» Чопського прикордонного загону. Після бойових позицій, обстрілів і поранення він повернувся до виконання службових завдань на Закарпатті. Після завершення військової служби Мирослав планує знову займатися будівництвом — справою, якій присвятив чимало років і за якою встиг скучити.
Чоловік не називає себе героєм і не намагається прикрасити пережите. Про війну говорить просто, іноді коротко, а деякі речі взагалі не хоче згадувати. За цими словами — досвід людини, яка пройшла через бойові позиції, обстріли, поранення і знає справжню ціну повернення додому.
Читайте також: Мусимо берегти державу: історія трьох братів з Франківська, бійців 102 бригади.
