1 вересня 1939 року нападом Адольфа Гітлера на Польщу розпочалася Друга світова війна. Вже 17 вересня у війну на боці фашистської Німеччини вступив СРСР. Сил боротися одразу з двома наддержавами Польща, у складі якої були теперішні західноукраїнські землі, не мала. Країну було окуповано і згідно з таємним протоколом до пакту Молотова – Ріббентропа поділено між переможцями. Так угода між Сталіним і Гітлером дозволила нарешті приєднати до Росії західноукраїнські землі (решта України була під совєтами ще з 1918–1920 рр.), після чого жителі цих теренів дістали можливість відчути на собі все "щастя" життя у Країні Рад.
Заради справедливості скажемо, що, безперечно, на початку "радянізації" (1939–1941 рр.) Західної України не можна не завважити очевидного позитиву – нарешті відбулося об'єднання українських земель в одній державі, пише ДТ.
Радянська влада спершу намагалася декларативно загравати з українцями. Наприклад, у Львові в результаті термінового перейменування вулиць поряд з обов'язковими Жовтневою, ім. Енгельса, Радянською, Комсомольською, ім. Кірова, ім. Свердлова тощо з'явилися також вулиці Івана Франка, Івана Богуна, Лесі Українки. Розвивалося медичне обслуговування, боролися з безробіттям, запровадили 8-годинний робочий день тощо.
Разом з тим від перших же годин встановлення московської влади стало зрозуміло – тамтешнім жителям вона принесла не волю і можливість створити українську державу, а "щасливе життя" за радянського ладу. Припинили своє існування всі політичні партії, а разом з ними і інші інституції, навіть неполітичного характеру, приміром "Просвіта", Наукове товариство ім. Т. Шевченка та ін. Цілеспрямовано ліквідовували вільну українську пресу, запровадили тотальну політичну цензуру, обов'язкове вивчення російської мови. У тоннах завезених підручників марно було шукати науковий підхід. Освітню функцію цілком підпорядкували пропагандистській.
Наука, насамперед історична, навпаки, свідомо знищувалася. Репресіям піддавали провідних учених світового рівня. Арешти набули масового характеру. Під удар потрапили політики, громадські діячі, священики, "куркулі" й інші верстви населення.
Показово, що ще 8 вересня 1939 р. (задовго до вступу СРСР у Другу світову війну) керівник радянського уряду Л. Берія віддав наказ, згідно з яким нарком НКВС УРСР І. Сєров мав організувати опергрупи НКВС. Їхнім завданням, окрім іншого, мала бути "зачистка" "визволених" регіонів від "антирадянського елементу".
З початком війни, попри те, що на допомогу спецгрупам НКВС було виділено кілька додаткових батальйонів чисельністю 300 бійців у кожному, І. Сєров попросив Л. Берію дозволити створити нові групи і збільшити штат карателів у вже наявних. Яких саме "зачисток" вимагали від бійців цих спецгруп і батальйонів, характеризує цинічне зауваження першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова начальникові особливого відділу Українського фронту А. Михеєву: "Що це за робота, коли немає жодного розстріляного". Так прямо й цілком конкретно було визначено лінію партії на Західній Україні. Чекістам довелося терміново "виправляти показники".
З перших днів свого панування радянська влада складала списки "ненадійного", "ворожого" елементу. Досить часто безглуздого доносу було достатньо для знищення людини. Як правило, всі звинувачення вміщалися в кілька речень, а часто навіть слів, наприклад: "Бухбанд – колишній власник крамниці", "Бадер – купець". Вже за перші неповні півтора місяця заарештували тисячі офіцерів, працівників поліції, чиновників та ін. Страшного удару було завдано по галицькій інтелігенції. До речі, це був той, зауважимо, не такий уже й рідкісний випадок, коли "пильні" працівники НКВС у "безкомпромісній" боротьбі з "ворогами народу" не забували "поправити" і своє матеріальне становище.
У перші два місяці було заарештовано майже 60 священнослужителів, 14 з них розстріляли навіть без символічної імітації "слідства". Краєм прокотилися хвилі арештів. А, як правило, більшість "колишніх" – чиновники й громадські діячі, службовці й власники крамничок – мешкали переважно у центральних районах міст і мали багатокімнатні квартири. Звісно, саме це житло насамперед, згідно з заповітом іншого відомого персонажа М. Булгакова, "взяла і все поділила" нова влада. Кількість "вивільнених" квартир зростала у геометричній прогресії. Якщо на 4 листопада 1939 р. у Львові радянська влада "знайшла" (саме це слово використано у звіті!) 1031 квартиру, щоб передати новим власникам – представникам партійно-господарського активу, то на 27 листопада того ж року вже 2649 квартир змінили своїх господарів. Майже тисяча з них дісталася надійній опорі сталінського режиму – працівникам НКВС і наркомату оборони. Решта перепала численним радянським чиновникам, приїжджим функціонерам. 152 квартири отримала "працююча інтелігенція".
14 грудня 1939 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову "Про виплату пенсій пенсіонерам колишньої Західної України". Як наслідок – уже в перші місяці тільки у Львові позбавили пенсійних виплат понад 4300 людей: колишніх поліцейських, чиновників, суддів, "служителів культу" тощо. Фактично подібні дії (залишення літніх, хворих людей без засобів існування) були не менш смертельним вироком, ніж куля у підвалах НКВС. Як правило, слідом за позбавленням соціальних виплат від людини вимагали негайно вивільнити й житло. Більшість тих пенсіонерів закінчили своє життя у притулках для немічних та інвалідів. Як наслідок – притулки у 1939. Ці нещасні люди, щодо яких було проявлено "гуманізм" (їх не розстріляли і не вислали до Сибіру, їх немає у списках репресованих, вони не ввійшли до жодної статистики злочинів комуністичного режиму), теж стали безневинними жертвами сталінського режиму, бо радянська влада помістила їх до концтабору…
Інспекторів, які на початку 1940 р. проводили ревізії у згаданих закладах, найбільше стурбувало те, що в них на добровільних засадах хворими та літніми людьми опікувалися черниці. На цьому було окремо акцентовано: "здорові черниці, які ніде не працюють". Тому черниці також підлягали репресіям.
Червона армія відразу показала, що закони для неї –умовність. Погроми, зґвалтування й пограбування, безпричинні розстріли стали буденним явищем. Та й як могло бути інакше, коли, приміром, політрук 4-ї танкової бригади Українського фронту Потелешко згадував, що перед початком наступу на Польщу командир і комісар батальйону, виступивши перед особовим складом, проголосили: "Ми будемо воювати!" Але з ким саме – офіцери не уточнили.
…На вулицях західноукраїнських містечок увесь час лунали постріли. Військові стріляли і в полонених, і в мирне населення. В армії поширювалося мародерство. Приміром, політпрацівник Р. Бєрдніков затримав шістьох цивільних, пограбував, зґвалтував жінку, яка була серед них, а потім, щоб не залишилося свідків, усіх стратив. Капітан Бакаєв пограбував, а потім розстріляв п'ятьох затриманих беззбройних польських офіцерів… Пограбування і репресії набули такого розмаху, що прокурор 6-ї армії Нечипоренко змушений був звернутися з особистим листом до самого Сталіна з проханням втрутитися і припинити безчинства.
Таємна довідка НКВС УРСР про політико-моральний стан військових частин КОВО на території Львівщини: "Зафіксовано факти участі окремих військовослужбовців у пограбуванні місцевого населення… Відзначено випадки, коли військовослужбовці відвідували ресторан, кафе і квартири місцевих жителів, пиячать, влаштовують бійки із застосуванням зброї, які часто супроводжуються вбивствами або пораненнями громадян. Випадки спроб зґвалтування жінок військовослужбовцями непоодинокі".
Наслідком масштабних "чисток" стало те, що лише за півтора року на західноукраїнських землях репресували кожного десятого!
З початком радянсько-німецької війни каральні органи вповні продемонстрували своє нелюдське обличчя. Вже 23 червня 1941 р. (неабияка оперативність!) нарком держбезпеки В. Меркулов видав директиву щодо вирішення подальшої долі в'язнів – евакуація, складання списків тих, кого "доцільно розстріляти". Зрозуміло, що першочергово до категорії тих, кого розстріляти було б дуже "доцільно", потрапляли затримані за політичними статтями. Червона армія відступала, і каральні органи, розуміючи, що ось-ось залишать значну територію України (можливо, назавжди), максимально її "зачищали". З першого дня війни розпочалися повальні арешти української інтелігенції (насамперед у містах і містечках Західної України). Численні таємні агенти терміново складали списки "неблагонадійних". Приміром, начальник тюремного відділу НКВС Львівської області Лерман 24 червня 1941 р. повідомляв: "З початку війни в тюрму №1 надходять заарештовані, яких приймають без належного оформлення, здебільшого списками, без вказівок про мотиви та статті звинувачення… а також особи, взяті при масових облавах".
Людей сотнями хапали на вулицях. А тим часом на червень 1941 р. в'язниці України і так були переповнені. Згідно з довідкою, у 63 тюрмах, за ліміту 30 753 особи, утримувалося 72 768 в'язнів. З початком війни наповнення тюрем зросло ще у 1,5–2 рази. У більшості в'язниць прикордонних регіонів України тюремне начальство проявило ініціативу (якої так бракувало фронтовим офіцерам) і, не очікуючи наказу з центру, самовільно почало ліквідовувати бранців. Уже 22 червня людей розстрілювали у Львові, Станіславі, Луцьку, Перемишлі та інших містах. В'язнів убивали масово, відразу сотнями й тисячами.
Лише на Західній Україні з початком війни їх знищили і замордували близько 22 тисяч. Саме замордували із середньовічною жорстокістю. Більшість закатованих вдалося упізнати лише за одягом. Енкавеесівці, щоб ускладнити впізнання своїх жертв, обсмалювали їм обличчя, заливали хімічними реактивами.
Як свідчать архівні документи, московська влада настільки виразно і, головне, швидко провела "чистки", що ілюзій позбулися навіть найфанатичніші москвофіли – прихильники комуністичної ідеї.
…У 1939 році радянська пропаганда на весь світ називала окупацію Західної України "золотим вереснем", довгоочікуваним "звільненням". Так укладали ці події в голову радянським людям до початку 1990-х. Відтак, частина українців навіть з настанням Незалежності не позбулися пропагантистських штампів.
Мусимо в ці вересневі дні згадати, що багатьом жителям Західної України за "золото" вересня 1939 р. довелося розплатитися найдорожчим – власним життям…
