Презентацію модерував Тарас Прохасько. Це була захоплива розмова письменника-біолога з письменницею-фізиком.
Тарас Прохасько: "Тобі важливий Франківськ як місто життя, місто творчості?"
Марія Микицей: "Поки що Франківськ для мене важливий. Але він змінюється швидше, ніж змінююся я. Це насторожує. Уже майже нема кав’ярень, в яких можна писати вірші. Лишилося всього два місця. І цілком можливий варіант, що якщо і вони зникнуть, то я переїду в якесь інше місто".
Марію Микицей зараховують до Станіславського феномену. Спершу відбулася як лірик, проте нещодавно почала писати прозу: кілька років тому побачили світ дитяча книжка "Будинок, який умів розмовляти" та роман "Трофей на довгу пам’ять".
"Вірші не потребують ні часу, ні зусиль. Прозу ж можна виміряти кількістю годин, які ти просиділа перед монітором. Якщо ти її пишеш, то не робиш нічого іншого. Ти вже навіть не живеш. Натомість поезія і життя невід’ємні одне від одного".
"Інфра" – третя книжка авторки, видана івано-франківським видавництвом "Лілея-НВ".
"Це моя найвідкритіша, найемоційніша книжка. У ній можна виокремити три частини: вірші–сни, вірші–наяву, вірші на задану тему", – розповідає Марія Микицей.
"Я навчилася балансувати між логікою та чуттєвістю. Чемно і слухняно реагую як на якісь інтуїтивні речі в своєму житті, так і на потребу людей в моїх раціональних вчинках".
Нині популярно говорити про феномени жіночого письма, жіночої літератури. Марія Микицей застерігає від подібних узагальнень.
"Моя творчість є жіночою лише тому, що пишеться жінкою. Вона не відображає якісь класичні жіночі теми в класичному жіночому контексті.
Окремо вирізняти жіночу літературу надто абстрактно. Я надміру самоіронічна, у мене забагато почуття гумору, щоб я бачила себе вписаною у якийсь конкретний літературний процес".
У часи війни суспільство вимагає від мистецтва проговорювання найактуальніших тем, а від літератури – і погототів. Марія Микицей розуміє таку постановку питання, але зазначає, що особисто їй чужі такі тенденції.
"Існують вічні запити на те, щоб література відображала й пояснювала реальне життя. Але в моєму випадку це не спрацьовує. У мене є кілька нових віршів, на яких наклала відбиток війна. Але я їх нікому не читаю і ніде не показую, бо ще не впевнена, що вони справжні.
Узагалі я прихильниця неміметичної літератури, бо не бачу сенсу дублювати реальність. Мені цікавіше створювати свої власні світи".
