Франківський письменник Степан Процюк пригадав, як зустрічали Святвечір у родині. Його батько Василь мав "тавро" політв’язня.
– Середина 70-их років минулого століття. 1976-ий, надвечір’я Різдва, мені 12 років.
Я, мама Віра, батько Василь, старенька мамина мама Ганна, татів тато Михайло, дворічна сестричка Оксана готуємося до Святого вечора. Я малим завжди відчував якесь незрозуміле сильне хвилювання перед цим святом – бабуся все казала, що має народитися зірка і в серце зайде Господь.
Мама і бабуся Ганна готували традиційних дванадцять страв, які було не так легко набрати, бо жили ми доволі скромно, хоча не злиденно. Шухи з буряків, квасоля, полива зі сушених грибів, борщ, вареники з бараболею, капустою, зі сливами. І головна страва – кутя. Батько любив все, що подавалося на Святвечір, особливо кутю, щоб у ній було багато горіхів, багато меду і маку. Кутя в нас усе була густа, розварена пшениця майже насухо вимішувалася з маком і розтопленим медом. Хтось з жінок дрібнесенько нарізав горіхи, їх було, здавалося, так само густо, як макових зернят.
Куштування куті, перший дотик до неї на Святвечір, коли збиралася вся найближча родина, для мене був особливою урочистістю, чимось на кшталт споживання божественної амброзії – аж пересихало в горлі, перш ніж набирав першу ложку…
Тато на великі релігійні свята був переважно невеселим. Тепер я краще розумію його: сімдесяті роки – ніби так недавно, але між тими подіями і нашим часом пролягає епоха.
Арешти українських патріотів. Батька кожного місяця кликали до КДБ, перевіряючи "лояльність" і вдаючись до психологічного шантажу, бо за батьком – багаж п'ятилітньої відсидки у мордовських таборах, 1959-1963-ій. У нього – сім′я, і у нього – українська ідея. Витримав, але був переважно сумним, часом замежово. Пам′ятаю, як не раз батько повторював у мертвотні для українського духу сімдесяті, коли навіть із галицьких сіл почали давати дітей до російських шкіл, що над Україною "нависла труна".
Після Святої вечері батько тихо затягував повстанські колядки – "Сумний святий вечір в 46-ім році, вже по нашій Україні плач на кожнім кроці" або "Сего року сумні свята, Коновальця кров проллята" чи "З полтавського бою розбитий гетьман, вертав одинокий Мазепа".
Сумний Святий Вечір в 46-ім році,
По всій нашій Україні плач на кожнім кроці.
Сіли вечеряти, а діти питають:
Мамо, Мамо, де наш Тато? Чом не вечеряють?
Тато на чужині за синами плаче,
Мав він їх як трьох соколів, більше не побачить.
Один син у Сибіру…
Тоді сум і печаль ставали мені близькими і зрозумілими. Я ріс із ними кожного дня, будучи свідком батькового оплакування, як він казав, "української смерті".
Але коли львів′яни запротестували після моторошної смерті Івасюка – тато одразу ожив, повірив і знов заговорив, що Україна житиме. Йому треба було хоч крихту надії для підтвердження віри. Стагнація, як "Той, що в скалі сидить" із "Лісової пісні", наче душила батька.
Я був ніби малий – але такі Святі вечори стоять перед моїми очима. Зараз ми маємо набагато більше, ніж мали наші батьки, нині ми – у незрівнянно ліпшій ситуації, ніж та, в якій були у сімдесятих сподвижники і дон-кіхоти, які не могли жити без української ідеї у серці.
Свята зірка тоді, у далекому 1976-му році, таки зійшла на темному небі над сільською хатою. Над нашою хатою. Я вийшов надвір – і раптом мене всього пронизала химерна велика радість. Того Святвечора я вперше усвідомив, що життя завжди змінне – після суму приходить радість, після відчаю – надія. І Різдво щороку утверджує це.
