Залічковий банк був заснований ще в 1871 р. і розміщався за сучасною адресою вул. Низова, 2.
Як бачимо з оголошення в газеті "Вільний голос станиславівський" від 25 вересня 1896 р., банк рекламував свої послуги просто і зрозуміло: депозити і вклади на поточний рахунок приймав під 5%, при закритті рахунку без попередження клієнт отримував мінімальну кількість відсотків – 100 злотих ринських. Якщо клієнт робив вклад на 14 днів, винагорода збільшувалась до 500 злотих ринських. Найбільше відсотків можна було заробити, вклавши гроші на два місяці – від однієї до двох тисяч. Ця сума була дуже солідною, адже, наприклад, близько тисячі злотих ринських у рік в другій половині ХІХ ст. заробляли вчителі.
Певний час банк успішно працював на фінансовій ниві, але в 1887 р. його спіткала неприємність. Тодішній директор Юзеф Урбан сфальшував два векселі на невелику суму – 300 злотих ринських. Афера успішно зійшла йому з рук, тож він і далі припускався дрібних махінацій. Аж врешті-решт попався, коли видурив під вигаданим приводом від Віденського товариства урядників 2 тисячі й використав ці гроші на власні потреби.
Коли Урбана викрили, багато хто його навіть жалів: це був поважний 53-річний чоловік, який користувався загальною симпатією і довірою, мав дружину й трьох дітей. За свої фінансові афери директор був засуджений до року тюрми. Банку вдалося швидко оговтатися після такого потрясіння, але ця пригода стала "першим дзвіночком" і попередженням, що установа недостатньо контролювала свій персонал.
Очевидно, керівництво банку не зробило відповідних висновків, адже в квітні 1907 р. історія повторилася зі ще більшим розмахом. Бухгалтер Владислав Гільчер отримав готівку за двома векселями на величезну суму – 22 350 корон. Замість того, щоб покласти ці гроші до каси, він цілу ніч розважався, граючи в карти, програв 3 тисячі корон, а о четвертій ранку вийшов з кав’ярні – і більше його ніхто не бачив.
Газети писали, що Гільчер лише недавно одружився й мав маленьку дитину, а причина його злочину – залежність від азартних ігор. Було також виявлено, що він давно планував крадіжку, адже заздалегідь отримав візи для виїзду до Росії та Румунії.
Але якби ж справа скінчилася лише втратою грошей! Ця крадіжка викликала великий резонанс і стала приводом для масштабної перевірки, яка виявила багато цікавих речей. Правління банку складалося з осіб, які, хоча й мали добрі наміри, не володіли достатніми вміннями й професійними знаннями. Виникла також підозра, що був сфальшований весь річний баланс банку. Перевірку проводили аж дві фінансові установи – Союз залічкових товариств і Крайовий банк. І хоча чутки про сфальшований баланс не підтвердилися, ці установи погодилися надати кредит на порятунок Залічкового банку лише за умови ґрунтовних змін.
Завдяки вдалим змінам у керівництві банк залишився на плаву. В 1910 р. він переїхав до пасажу Єґера (нині вул. Січових Стрільців, 16) і проіснував аж до 1914 р., коли знову вибухнув скандал.
< Залічковий банк у пасажі Єгера.
В лютому того року було офіційно оголошено про ліквідацію банку, згодом розпочався карний процес проти голови дирекції банку і знаного багатія Антонія Зайончка, його заступника Вільгельма Гарґесгаймера, референта Людвиґа Пренґовського і касира Яна Твардовського. Їх звинувачували в недобросовісності й численних зловживаннях, підробках векселів на астрономічну суму 97 тис. корон. Загальні втрати банку за 1913 р. перевищили мільйон, через що постраждало багато вкладників.
В тому ж році збанкрутувала ще одна важлива фінансова установа міста – Міщанський банк. "Падіння цих двох фінансових інституцій є наслідком несумлінного господарювання. Втрати величезні й боляче відіб’ються на тисячах жертв, які відтоді будуть з недовірою ставитися до фінансових установ", – писала преса.
Мабуть, після таких банківських катаклізмів багато мешканців Станиславова справді вирішили: надійніше зберігати свої кревні старим добрим способом – під матрацом…
