У 1861 р. великий резонанс у жителів Станиславова викликав розстріл мирних демонстрантів у Варшаві, що боролися за дотримання російським урядом громадянських прав і проведення соціально-демократичних реформ. В храмах міста проводилися заупокійні служби, до жалоби приєдналися не лише місцеві поляки, а й українці.
Тодішній староста Остерман вбачав у цьому рухові ознаки бунту й навіть загрозу революції, тому забороняв долучатися до поминальних служб і релігійних співів, а порушників брав на замітку. Як писав у своїх спогадах бургомістр Іґнацій Камінський, "шпигуни мали жнива, для відвернення від себе підозр вони самі долучалися до хору, найбільше полювали на молодь з ремісничого класу. Кого не знали на ім’я, позначали на спині крейдою, а вже коли вони виходили з храму, тягнули їх до поліції".
В 1861 р. в Станиславові заборонили… релігійні співи.
З серпня 1900 р. в Станиславові не можна було заходити з псами до ресторанів і кав’ярень. Але не всі відвідувачі дотримувалися цієї заборони, деякі з них усе одно приводили своїх улюбленців. Мало того, вони садовили їх поряд із собою на крісла та дивани, ще й дозволяли їсти зі своєї тарілки. Це викликало обурення в багатьох гостей і давало привід для гнівних заміток у пресі. Як бачимо, газета "Кур’єр станиславівський" від 8 червня 1902 р. нагадувала власникам ресторанів та кав’ярень про офіційне розпорядження магістрату і сувору кару для тих, хто дозволятиме псам вхід до своїх закладів.
Повідомлення про заборону приводити псів до ресторанів.
В 1911 р. в міському театрі заборонили "паління штучних вогнів". Їх не можна було запалювати ні на сцені чи за лаштунками, ні у глядацькій залі. Крім того, у приміщенні театру не дозволяли курити. Ця заборона мала вагомі підстави, адже театр одного разу мало не згорів через недопалок. В жовтні 1907 р. місцеву пожежну службу повідомили, що за лаштунками театру сильний дим і запах горілого. Як виявилось, загорілися шматки тканини і паперу в одній із стінних шаф, а за ними почали палати полиці й дверцята. Причиною загоряння став недбало кинутий кимось недопалок. На щастя, в приміщенні були театральні працівники, які встигли загасити вогонь ще до прибуття пожежників. Як зазначали газети, театру дуже пощастило. Бо якби пожежа сталася, коли в театрі нікого не було, цілком могла б згоріти й уся будівля.
В міському театрі не можна було курити і запалювати штучні вогні.
В червні 1912 р. в місті були заборонені фосфорні сірники. Місцева преса попереджала власників крамниць, щоб вони не закуповували партії цього товару, бо той, хто їх продаватиме, буде суворо покараний. Справа в тому, що фосфорні сірники не були безпечними. Вони легко запалювались навіть тоді, коли на них просто наступали, інколи вони вибухали, чим викликали опіки. Крім того, фосфор при горінні виділяв шкідливі речовини.
В 1913 р. місцевим продавцям преси не дозволялося заходити до ресторанів і кав’ярень. Більшість хлопчиків, які продавали пресу, були страшними нечупарами. Вони ходили в подертому й брудному одязі, невмиті, з босими, перемащеними болотом ногами. Інколи ці діти явно страждали від якихось хвороб, адже на їхніх тілах і руках були помітні виразки й рани. Очевидно, вони походили з бідних передмість Станиславова, де були поширені заразні хвороби. Продавцям-нечупарам належало говорити, щоб вони спочатку помилися й одягли нехай бідний, але чистий одяг.
Проте, мабуть, найбільш екзотична заборона з’явилася в Станиславові під час Першої світової війни. В лютому 1916 р. вийшов офіційний наказ, який категорично забороняв мешканцям міста… тримати голубів. Щоправда, йшлося про поштових голубів, здатних здійснювати далекі й тривалі перельоти. Не можна було ні розводити цих птахів у клітках, ні перевозити їх з собою. Відповідно до цього наказу, поза законом оголошувалися й ті, хто продавав голубів. Таким чином тодішня влада боролася зі шпигунством, адже поштові голуби могли непомітно передавати секретні повідомлення. Той, хто порушував "голубиний бойкот", наражався на серйозну небезпеку – його могли арештувати, а згодом віддати під суд як шпигуна.
Олена БУЧИК
