З чим у пересічного мешканця Івано-Франківська асоціюється казино? Рулетки, ігрові автомати, чоловіки й жінки, охоплені азартом… Колись у нашому місті теж працювало казино, проте виглядало воно зовсім інакше.
Казино в Станиславові було засноване ще в 1842 році. Довший час воно змінювало різні приміщення, а з 1896-му розмістилося у будинку за сучасною адресою вул. Незалежності, 12. Ні рулетки, ні тим паче ігрових автоматів у ньому не було. Заклад проіснував у місті аж до “перших совітів”.
В 1902 році місцева преса нарікала, що казино перетворилося у такий собі “клуб п’яничок”. Там збиралося кільканадцять чоловіків, які розпивали пиво, грали у карти й читали газети, вибір яких був досить обмеженим. Зрозуміло, що такий заклад не приносив ніякої користі для культурного розвитку міста. Тодішній голова казино доктор Саганек спробував перетворити казино у такий собі “клуб сімейного дозвілля”, але його діяльність не знайшла вагомої підтримки. Проте незабаром у казино все ж відбулися зміни і воно почало відігравати важливу роль у культурному житті Станиславова. Тут організовували творчі вечори, культурні заходи, бали, дитячі свята.
Як бачимо з оголошення, у міському казино відзначали також День святого Миколая. Батьків попереджали, що святкування відбудеться о шостій годині вечора, а подарунки з зазначенням імені дитини потрібно доставити до керівництва казино принаймні за годину до святкування. Мешканці міста нерідко висилали подарунки й для чужих дітей, адже в казино влаштовували вечори також для дітей-сиріт.
Святий Миколай приходив до станиславівських дітлахів у різний час. Маленькі поляки чекали подарунків 6 грудня, а українці – 19 грудня. І якщо поляки писали листи саме до святого Миколая, то українська малеча нерідко надсилала їх митрополиту Шептицькому – навіть після того, як він виїхав зі Станиславова.
Проте святкування відрізнялося не лише у часі. День святого Миколая був різним для дітей вищих і нижчих соціальних прошарків. “Кур’єр Станиславівський” у 1905 році описав зворушливу сценку, побачену в передсвятковому місті. Повз яскраво освітлену вітрину крамниці, в якій були виставлені різні забавки, проходили бідна жінка з дітьми й елегантна пані, що теж вела за руки двох малюків. Бідні діти відреагували на спокусливу вітрину емоційно: “Очка їм блищать, личка сповнені радістю. Підходять ближче й тулять свої бліді обличчя до холодного скла. Тут яскравий клоун, там лялька з сумною міною, оксамитні лялькові меблі, банячки і сервізи, коні й білі баранці – яке розмаїття! Діти простягають руки, неначе хотіли б обійняти всю цю розкіш і притулити до себе. Мати підходить до дітей і відтягує їх від вітрини”. Діти заможної пані дивилися на вітрину з байдужістю – їм давно вже купили всі ті іграшки, вони ними награлися і кинули в кут. Газета закликала читачів не забувати, що святий Миколай повинен прийти до всіх дітей – і бідних, і багатих.
В 1908 році преса давала поради, які саме іграшки дарувати дітям, і наводила приклади невдалих забавок. Так, одна дворічна дівчинка отримала розкішну ляльку, значно більшу від себе. Зрозуміло, що дитина не могла її навіть підняти. Кількарічному хлопчику щедрі батьки подарували іграшкову залізницю, проте він не розумів її механізму і не знав, як з нею бавитися.
“Забавка – це не лише форма, колір і механізм, для дитини це жива істота, обдарована душею, що відповідає її власній душі. Тож треба обирати іграшки відповідно до віку й розумового розвитку дитини… Іграшка повинна давати можливість особистого вдосконалення, нехай навіть дитина робитиме галас і проявлятиме силу. Купуйте зручні, недорогі й практичні іграшки, бажано вітчизняного виробника”.
Очевидно, ці поради сторічної давності будуть корисними і для батьків сучасного Івано-Франківська.
Олена БУЧИК
