Начальник управління бойової та спеціальної підготовки Національної гвардії України востаннє побачив сонце на 51-му році життя, у збитому терористами гелікоптері. Таким чином ставши першим воєначальником у незалежній Україні, який загинув під час бойових дій.
В Івано-Франківську сліди Сергія Петровича знайти не складно – він працював тут протягом багатьох років. Найяскравішими спогадами про відважного героя з кореспондентом «Бліц-Інфо» поділилися франківські друзі та колеги генерала, а ще – дружина, яка наразі проживає у Львові.
Степан Борчук, викладач історії в ПНУ ім. В. Стефаника, товаришував із Кульчицьким з 1997 року. Перш за все згадує щирий сміх Сергія, каже, він дивним чином заряджав позитивною енергетикою. Мав незалежний характер з раннього віку: молодим юнаком утік з домівки, аби вступити до військового Суворівського училища. Ризикнув. Але все вдалося. До звання генерала прагнув усе життя. І знову вдалося. У серпні цього року мав святкувати першу річницю свого генеральства…
Більшість друзів Кульчицького одразу відзначають його високий професіоналізм та мало не фанатичну відданість справі. Переконують – цей світ покинув військовий від Бога.
"Сергій був майже мамою для своїх вояків, – розповідає Степан Борчук. – Завжди повторював: солдат має бути добре нагодований і одягнутий, лише тоді він зможе ефективно нести службу. Також усі знали, що на об’єктах, де служив Кульчицький, і мови не могло бути про дідівщину. Він навіть у баню ходив перевіряти, чи немає на солдатах синців. Для них завжди старався забезпечити ідеальні умови. Службові приміщення підтримував у взірцевому стані. Перфекціонізм Кульчицького іноді доходив до смішного. Приміром, Сергій не харчувався у військовій їдальні, аби злі язики потім не патякали, мовляв, він у солдатів забирає кусень хліба".
Коли в грудні минулого року почалися революційні події на Майдані, Кульчицького раптово відправили у тривалу відпустку. Злочинна влада не довіряла йому. І це було великим визнанням для генерала.
Микола Хилько, однокурсник і давній друг Сергія, пригадує – ще в студентські роки рота, якою командував товариш, не виходила з трійки кращих. Відтак у 1985 році з училища він уже випускався у формі лейтенанта морської піхоти.
Приятель характеризує Кульчицького як людину, що ніколи не загравала з фактами, він завжди говорив чітко і по суті.
Варто зазначити, що всі друзі генерала, з якими спілкувався кореспондент "Бліц-Інфо", неодмінно підкреслювали золоте терпіння дружини загиблого героя – Надії Кульчицької. Вона завжди із розумінням ставилася до чоловікового захоплення роботою, підтримувала і була поруч. Мабуть, саме гнучка жіноча мудрість і стала фундаментом тривалого шлюбу – 10 серпня пара мала святкувати 29-ту річницю.
Відразу на початку нашої розмови Надія згадала народження сина. Жінка розповіла, що на той час вони з Сергієм, за військовим призначенням, якраз переїхали на край світу – крихітне гірське поселення в Мурманській області. Було дуже важко. Коли лежала в пологовому, Кульчицький щодня приходив туди, долаючи пішки по 10 км. У день виписки приїхав одягнений у парадну форму. Вдома постійно допомагав, навіть прав пеленки.
Остання їхня розмова була ні про що і водночас такою теплою: як квіти (Надія займається садівництвом і вирощує великий квітник), як крихітний внук (а малюк якраз у ці дні так часто кликав дідуся), як справи загалом…
Незабаром, у липні, мала бути відпустка. Кульчицькі всім сімейством планували відпочити на Шацьких озерах. Не судилося…