Катерина Іщенко у школі була з тих учениць, про яких кажуть "всюди повно". Активна, гарна дівчина захворіла у старших класах і завершувала школу в навчально-реабілітаційному центрі для людей із вадами опорно-рухового апарату.
"Очі чорні, глибокі, виразні, губи ідеальні – не великі й не малі, пухкі й червоні без помади. Личко біле, зуби як із реклами зубної пасти. І волосся як водоспад – чорний і бурхливий. Для нас, учениць молодших класів, новенька була як принцеса з диснеївського мультика про Аладіна", – пригадує Христина Стефінів. Вона розповіла УП про долі трьох франківчанок, яких спіткали важкі недуги, але це не змусило їх розчаруватися у житті.
Катерину Іщенко її син називає мамою-принцесою і обіцяє носити на руках так само, як татко. Обидва Катеринині принци – Сергії: малий і великий.
"Занедужала я ще у сім років: спінальна атрофія. Лікарі сказали, що до своїх десяти вже сяду у візок", – розповідає Катя.
Це рідкісна хвороба. Проявляється в тому, що м'язи тіла поступово атрофуються, ними важко володіти. Вона посадила Катерину у візок після пологів.
"Побачив її у ВКонтакті, на сторінці друга. В око впала. Написав. Зідзвонились. Так і висіли на телефоні по п'ять годин на добу. Зустрілись раз, другий, а вже за три тижні я зробив Каті пропозицію, – розповів чоловік Сергій. – Так, усвідомлював, на що йду, знав, що моя жінка має ризик сісти до візка, але закохався по вуха, то й понеслась".
Батьки сина не підтримали, але це не стоїть на заваді порозумінню в родині. "Нелегко, вчимось, адаптуємось і так живемо. Нормальок. Ти, жінко, скоро з того візка встанеш?" – говорить до Каті. Вона всміхається: "Я, до речі, інвалідом себе ніколи не визнавала й не визнаю. Треба лиш працювати. Ну, а поки що – пристосовуватись".
І пристосовуються. Коли синочок був немовлям, Сергій, ідучи на роботу, розстеляв посеред кімнати велику ковдру, клав малюка в ліжечко, складав термос із їжею, дитячі суміші, памперси і судно. Каті було так зручно: посунеш дитя, наспіваєш щось, полюлюкаєш – і все.
Коли Сергійко виріс, довелося хитрощі застосовувати. "Я йому кажу: "Сергійчику, хочеш мультики дивитись? То принеси мамі води і позбирай іграшки там у себе, будь ласка". І він збирає, бо це як гра для дитини. Допомагає мені", – розповідає Катерина.
Катина мрія – високе кухонне крісло у власному домі, щоб готувати комфортно. Біля плити вона може стояти хвилин п'ятнадцять, а далі мусить сісти. Зізнається, що хоче звичайного ставлення від суспільства, яке не робить нікого "особливим" лише через те, що на візку.
Лілія – Катина однокласниця з Івано-Франківського НРЦ. Діагноз – ДЦП. Коли їй було шістнадцять, родина переїхала до Івано-Франківська.
У класі була однією з найкращих. У групі на економічному факультеті – також. П'ять років стаціонарно вчилася на економічному факультеті ПНУ. Мама залишила роботу, щоб донька могла вивчитись. Так і ходили разом усі роки з корпусу в корпус, мама в коридорах чекала. Впорались.
"Лілі важко говорити, й не все вдається розібрати. Якщо не розумію – перепитую, розшифровує. Ще в університеті Ліля потрапила на свою "супермодну" роботу: радницею мера стала. Пройшла за якоюсь молодіжною програмою, в міській раді помітили дівчину і згодом забрали до себе. На роботу батьки її привозять, з роботи забирають, то й нормально – щаслива", – розповідає про колегу авторка.
Реабілітації Ліля не хоче. Свого часу витратила багато сил на лікування – а зараз просто хоче жити. Зупинилась, подумала й каже: "Єдине, чого хотілося би, – пандуси й дорогу рівну. Щоб пересуватись можна було самій. Це така мрія-мрія. А так усе є в мене. Мамі дякувати, що я повноцінна".
Христина Сирова ходила до 27 років, у візок сила лише п'ять років тому. Танцювала із самого малечку, з семи років. Професійно. Мала прагнення відкрити у рідному Бурштині танцювальну школу.
В 14 років їй діагностували дистрофію м'язів. Це легша форма тієї ж хвороби, що і в Каті. Збій в обміні речовин, у м'язах перестав засвоюватись білок, і немає сили, аби ходити чи підіймати руки догори.
Поки лікувалася, Христина успішно закінчила графічний дизайн в ПНУ. Про проблеми зі здоров'ям воліла не думати, страху свого нікому не показувала: жила собі й жила. Друзі, щоб відволікти, затягнули дівчину у громадську діяльність.
"То в голові все, – пояснює дівчина. – Ніхто собі рамок сам не створює. Я зараз у візку. Теж мала важкий етап, коли звикала – але я нормальна, функцій менше і все".
Відколи сіла у візок, друзів у Христі побільшало. Тепер вона письменниця, відома людина, авторка кількох книжок. Нещодавно разом зі співавтором мала презентаційний тур містами України. Зірка!
Христині допомагає коханий Сашко. Познайомились вони також у соцмережах. Одного разу Сашко приїхав до Христі в Бурштин і одразу закохався.
"Нема такого мучеництва, як книжки пишуть, – каже Сашко. – Просто в людей куля в голові. Сів я раз у такий візок, зрозумів її краще завдяки цьому, і все. Життя таке. Різностороннє".
"За кордоном нема таких контрастів. Була в одному пансіонаті, то там є сім'ї, де жінка не те що на візку, а майже паралізована – і успішна бізнес-вумен! Чоловік здоровий поруч. Ментальність у них інша", – каже дівчина.
"Я радий, що в Україні ставлення до людей з інвалідністю все ж змінюється, – додає Сашко. – Серця стають ширшими, хоч і куля та в головах ще сидить".
"Ну, бо в нас нема завтра, ми прокидаємось сьогодні щодня", – додає Христина.
У кожної з трьох дівчат є чому повчитися, вважає авторка. Хоча би тому, як бути щасливими.