Ініціював презентацію журналіст Володимир Гарматюк. Його дід, Зеновій Карась, колишній політв'язень та священик УГКЦ, приятелював з Володимиром Пізем. Досліджуючи життєвий шлях власного предка, Гарматюк наштовхнувся на спільні фото старих друзів, які тоді ще були зовсім молодими, у книзі "Спогадів політв'язня Володимира Пізя". Журналіст вийшов на його родину. Так з'ясувалося, що цього року вийшло доповнене видання книги спогадів. Сам політв'язень помер ще понад 10 років тому, але по собі залишив рукописний зошит зі своїми спогадами з часів заслання та ув'язнення. Опублікувати їх доручив рідному молодшому братові Мирославу Пізю.
"В 50-му році в Рогатинському педучилищі було підпільно створено оунівську студентську організацію, – розповів Володимир Гарматюк. – Вони написали свій статут, склали присягу і офіційно почали зустрічатися серйозно. До цього вони співали пісні, читали літературу – були хлопці молоді студенти, 8-10 клас, вчилися, були національно свідомими і зустрічалися, збиралися. Пізніше невідомо хто наштовхнув їх на створення цієї підпільної організації. Цього немає у "спогадах". Вони встигли зібратися чотири рази до арешту. Зустрічалися вони на квартирі у Рогатині".
На думку Мирослава Пізя, діяльність брата та його підпільної організації нічим не загрожувала радянській системі, але такою була політика держави.
"Ті студенти мали свої погляди на устрій держави. Вони були патріотами своєї країни. Але думаю, що загрози якоїсь вони не несли, без зброї, але з ідеологією, – поділився Мирослав Пізь. – Йому просто об'явили обвинувачення, та й хто би його допитував. У Франківськ його забрали, а там відразу у Казахстан відправили. Ніхто не зважав".
Володимиру дали 25 років заслання, з яких він відбув 6 років у тюрмах в Норильську, Магадані та ще кількох містах, потім його амністували "без права проживання у своїй області", після чого він на кілька років оселився на Луганщині.
"Спогадам політв'язня Володимира Пізя" передувало ще дві кнжки: "Сяйво незгасаючої блискавки" та спогади про рідне село на Рогатинщині. Для Мирослава Пізя книжка має неабияке значення:
"Для мене це не просто спогади. Це дороговказ у житті. Він розповідає, що насправді тоді творилося, і у тих тюрмах повстання були. Він не написав у книзі всього, що розказував мені".