Ніч на арт-заводі "Платформа" з 24 на 25 вересня, печворк різнокольорових спальників. Вимкнені смартфони лежать в гардеробній – обов’язкова умова організаторів. Кожен отримує матрац, ковдру та кілька квадратних метрів особистого простору. Кожен обирає місце і положення тіла.
Прохасько спить долілиць та босоніж поруч із іграшковим піаніно посеред зали. Він же у чорній спідниці сидить на лаві, і темна тканина, що перекриває ніжки лави, перетворює наратора на левітуючого мольфара, описує свої враження від прем'єри Культпростір.
Музика переходить із насипу звуків у пташині співи. Якщо після "першої Анни" (себто дії) хтось підводиться та переривається на каву чи тютюн, то по "другій Анні" залу накриває дрімотним маревом, крізь яке ледь пробивається чиєсь дихання чи кашель.
Бо понад усім цим – густий, кудлатий та хрипкий голос Тараса Прохаська, який збирає докупи всі частини, рельєфи, рухи, слова і сни. З його першим "восени 1951 року було би не дивно рушити на захід" тебе підіймає над застиглим бетоном підлоги і несе в Ялівець.
Чи стукіт друкарської машинки і поскладове: "…я сама не знаю – пощо мені це, але я їх відчуваю без голосів. Я відчуваю своє тіло, я починаю думати так, як воно. Раптом розумію, що я не самостійна. Я залежу від них усіх, бо ними теж думає моє тіло…"
П’ятеро музикантів та один письменник впродовж п’яти годин чаклують над сонним рельєфом, зітканим із сотні персональних видінь. Час від часу над поверхнею здіймається чиясь скуйовджена голова – "Гарно грають!" – і знову ховається під товщею сну.
Роман Григорів, Ілля Разумейко, NOVA OPERA, Катя Мізіна, ГОГОЛЬFEST: їм вдалося неймовірне – екранізувати сни.
