Народилася Анастасія Савчак у Середньому Угринові. Була найстаршою дитиною у багатодітній родині. Крім неї, у батьків було ще троє донечок і двоє синів. Батьки віддали Настуню на навчання до сільської школи. Та дівчинка навіть не закінчила перший клас – мусила допомагати батькам в господарстві. Але писати і читати навчилася.
Нелегким було дитинство. Згадувала часто неврожайний рік. У більшості односельців до весни уже зовсім не залишилося їжі.
У праці минуло дитинство. Молодість припала на часи перших совітів, жорстокої мадярщини під час Другої світової, визвольної боротьби українців проти москальського окупанта.
"Носила їсти хлопцям у Чорний ліс, штафети (записки з повідомленнями) носила – у перегінський ліс, щоб дати знати, чи є селі енкаведисти. Штафети вплітала в коси. Мала наказ, якщо зустрінуть енкаведисти, то штафету треба було з’їсти, – згадувала в останньому інтерв’ю "КалушСіті" пані Анастасія. – Віддала штафету, а старший такий чоловік каже: "Тікай, дитино, москалі близько!" Я розтріпала волосся і побігла. Нас, дівчат, часто збирали у лісі, біля потічка, вчили, як поводитися, щоб не потрапити ворогові у руки".
Дівчатам і молодим жінкам дуже важко було. Москалі підстерігали, накривали голову кожухами, били, ґвалтували. "А я мала була, розпатлаюся, намащуся, вдавала з себе немудру, то якось лиха доля минула", – розповідала Анастасія Савчак.
За свого Василя Анастасія виходила заміж у роки партизанки. Вночі шлюб брали у хаті священика.
"Мама згадувала якось, що коли була вагітною, то, щоб не страшно було самій у хаті, взяла до себе молодшого брата. Вони щільно закривали вікна, щоб москалі не бачили світла від каганця. Але якось прийшли енкаведисти і питають: "Де твій чоловік, від якого дитину будеш мати?" Мама вказала на сусіднього неповносправного хлопця. А той хлопчина навіть і заперечити не міг, бо поганого говорив і розумів", – продовжила розповідь донька пані Анастасії.
З чоловіком Василем Анастасія у повоєнні роки збудували дім, виховали трьох синів – Миколу, Степана, Івана і двох доньок – Ганну та Катерину. Дочекалася 7 онуків, 9 правнуків.
За статусом учасника УПА Анастасія ніколи не зверталася. Не любила розповідати про своє життя в 1940-50-ті роки. "Страх був", – каже донька Катерина.
Волю спогадам давала лише у розмові з подругою юності, учасницею УПА Євдокією Чіпко із Завою, яка недавно теж відійшла у вічність. На пам’ять залишилися нечисленні фотографії і скупі розповіді.