"У зв’язку з загальною дорожнечею тутешні каварні "Ґранд", "Центральна" й "Імперіал" постановили підвищити з 1 грудня цього року ціну горнятка білої кави (суміші кави, чаю та згущеного молока, яку ще називали "мелянжем"), чаю та чорної кави – на 4 гелери, а ціну чарки рому до чаю – на два гелери". Таке повідомлення про змову представників ресторанного бізнесу в Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) з’явилось у газеті "Kurier Stanisławowski" 18 листопада 1906 року, пише Збруч.
Подорожчання власники перелічених кав’ярень пояснювали тим, що в таких станиславівських закладах, як "Уніон", "Едісон" і "Габсбурґ" відповідне підвищення цін відбулося ще попереднього року.
У коротенькому дописі йдеться про знакові для тогочасного Станиславова каварні, які гостро конкурували поміж собою, бо були розташовані близенько одна біля одної – у сусідніх кварталах нового середмістя, що у той час розбудовувалося у межах вулиць Собєського (тепер – Січових Стрільців) та Сапєжинської (тепер – Незалежності). Заклади, які оголосили про вимушене підняття цін, стояли практично поряд.
Каварня "Ґранд" займала перший поверх кам’яниці станиславівського багатія Озіяша (Осії) Блюменфельда (нині – вул. Січових Стрільців, 7), який був також власником млина на Бистриці Солотвинській (Золотій). Кнайпа відкрилася в цьому будинку відразу після його спорудження – у вересні 1896 року. Серед власників каварні називають такого собі Якуба Марґулєса, який був засновником і багаторічним очільником "Шинкарського товариства" у Станиславові. "Ґранд" вважався на той час одним із найпрестижніших закладів міста. Там не лише пили каву, приготовлену за спеціальним малайським рецептом, але й збиралися пограти в карти.
Після Першої світової війни згадок про цю каварню вже немає. Замість неї за цією адресою рекламували "Будинок тканин і одягу" Владислава Щепанського і склад порцеляни, фаянсу, скла та електроламп Казимира Орковського. У радянський час кам’яницю націоналізували. Згідно з інвентарним описом 1939 року, будинок мав 27 кімнат, 14 кухонь, 4 крамниці та 12 пивниць у підвалі. Власника будинку Озіяша Блюменфельда "совіти" не чіпали, але він не уникнув трагічної долі – загинув серед перших під час розстрілу гітлерівцями єврейської інтелігенції 4 серпня 1941 року.
А останнім власником "Ґранду" був якийсь Мендель Вайдлер, який також певний час володів розташованою поруч каварнею "Центральна", що містилася в однойменному готелі на вул. Собєського (нині – вул. Січових Стрільців, 4).
Готель "Центральний" у той час вважався найкращим у Станіславові: саме тут зупинялися намісник Галичини і прямий нащадок засновників міста граф Анджей Потоцький, маршалок Галицького крайового сейму граф Станіслав Бадені й інші високі посадовці. Власником цього будинку був ще один представник єврейської громади міста Леон Кесслер. У липні 1903-го він оголосив про початок будівництва готелю, а вже в травні наступного року "Центральний" приймав перших клієнтів.
У 1906 році при готелі відкрили каварню та ресторан. Це був перший у місті заклад, в якому відвідувачам подавали стравоспис (меню) – перелік страв, які пропонувала скуштувати тутешня кухня. Власником ресторану був виходець із Кракова А. Лігенза. Обід із 5 страв у цьому ресторані коштував 2 корони, а з чотирьох – 1,4 корони (при середній тодішній зарплатні близько 100 корон).
До Першої світової війни готель "Центральний" ще кілька разів змінював власників (останніми були представники єврейської родини Єгерів). Каварня та ресторан у наступні роки нічим особливим не вирізнялись, зате в готелі сталася подія, яка сколихнула все місто: в одному з покоїв відомий польський підприємець, директор Каси ощадності Кароль Піскож вистрілив собі в голову з власного браунінга, бо не знайшов спільної мови з податковою.
За радянської влади готель націоналізували та перейменували на "Червону Зірку": здебільшого тут зупинялися офіцери, що приїздили у відрядження до Івано-Франківська, в якому тоді було чимало мілітарних об’єктів – штаб 38-ої армії, авіаполк, кільканадцять військових частин. Після проголошення Незалежності, коли військових у місті значно поменшало, готель стали називати просто "Зірка", а на початку XXI століття він остаточно припинив своє існування. Наразі щодо цього приміщення тривають майнові спори, а кам’яниця руйнується: на аттику зникли дві великі вази із кулями, центральна люкарна доживає останні дні, а верхній балкон майже повністю втратив решітку огорожі.
Найдавнішою з каварень, які вступили у цінову змову, був заклад у сусідньому готелі "Імперіал", що стояв на перетині вулиць Собєського (нині Січових Стрільців) та Казимирівської (нині Мазепи). Розрахований на 30 номерів готель урочисто відкрили 1 липня 1893 року. Він приваблював клієнтів помірними цінами (від 1,6 корон за ліжко-місце), але на початку 1920-х років прогорів, і нові господарі перепрофілювали його на звичайний прибутковий будинок. Хіба що на першому поверсі ще якийсь час працювала ресторація Феніґа, відома дешевими комплексними обідами, сніданками та вечерями.
У повоєнний радянський час замість ресторану в будинку облаштували ательє трикотажних виробів "Смерічка", яке працювало близько 40 років. А в 1990-х роках будівля ледь не розсипалася через власників приватних крамниць, які розтесали три вікна під двері для входу. Врятувати кам’яницю вдалося завдяки замурованому проїзду у двір.
А от давню будівлю, в якій діяла згадана в газетному дописі каварня "Габсбурґ", Івано-Франківськ врешті-решт втратив. У лютому 2012 року стався обвал перекриття між перших і другим поверхом у колишній кам’яниці Реґенштрайфа, після чого будинок перетворився на руїну.
Ота каварня "Габсбурґ" не зажила особливої слави, натомість її наступниця – ресторація Гаубенштока – стала мегапопулярною. Заклад вважався аристократичним, складався з двох залів – верхнього та нижнього. Тут "обмивали" призначення на посади, влаштовували прийоми високих гостей. Зокрема, 4 червня 1934 року в ресторації Гаубенштока приймали польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького (до речі, за 11 днів до того, як українські націоналісти вкоротили йому віку – але у Варшаві).
У цій же будівлі починалася історія однієї з найзнаменитіших станіславівських каварень, яка за два десятки років змінила аж три адреси. Йдеться про заклад ресторатора Германа Басса під назвою "Уніон", який працював у кам’яниці Реґенштрайфа, поки у 1898 році власник не збудував для свого дітища нове приміщення на нинішній "стометрівці" (тепер – вулиця Незалежності, 19). Під час її спорудження, на яке було потрачено майже сто тисяч корон, архітектор (припускають, що ним був інженер Георг Шльосс) вперше в місті застосував аркаду на першому поверсі – поєднання галерей, арок і колонади.
Від 1 січня 1903 року кам’яницю Басса орендували кондитери Владислав Кровіцький та Ян Новорольський. У цьому місці, розташованому поруч із міщанським касино, після променадів так званою "лінією А-В" полюбляла зустрічатися міська еліта. Тут була електрична вентиляція, яка забезпечувала чисте повітря у приміщенні, велика кількість часописів, політичних і літературних, добре оформлена дамська кімната і два нових більярди. Запам’ятався "Уніон" курйозним випадком – коли до приміщення каварні в’їхав на коні один із офіцерів 6-го полку уланів, дислокованого у Станиславові.
Але для такого популярного закладу приміщення було затісне, тому, коли у 1912 році в Станиславові з’явився перший "хмародер" (п’ятиповерхова кам’яниця Хованців – тепер вул. Незалежності, 4), "Уніон" негайно перемістився до нової будівлі, де розмістився також однойменний готель.
А найфешенебельнішою каварнею міста був заклад під назвою "Едісон", розташований у пасажі Гартенбергів, збудованому у 1904 році. Цей торговельний центр був обладнаний окремим водогоном із кількома пожежними гідрантами, системою вентиляції, газовим освітленням і навіть невеличким фонтаном.
Тож головною родзинкою пасажу стала каварня "Едісон" на другому поверсі. Як писав тоді "Kurier Stanisławowski", каварню прикрашали: багата люстра, галерея для оркестру, буфетна зала, зала для гри у карти, читальня, навіть вбиральня для дам.
Торгові зали нічим не поступалися каварні і трохи скидалися на музей. У нішах стояли скульптури, а стіни прикрашали картини з алегоричними зображеннями промисловості, хліборобства та мистецтва. Не були забуті й власники та творці об’єкту – одне з полотен зображало самих братів Гартенбергів і архітекторів Флейшля, Боублика та Кудельського за обговоренням проекту будівлі.
