34-річний Станіслав з Дніпропетровщини в результаті атаки FPV-дрона втратив на війні ногу та ледь не позбувся ока, з якого витягнули сім осколків. В Івано-Франківській обласній клінічній лікарні він четвертий місяць. Тут йому нарощують на нозі кістку та намагаються поліпшити зір.
Історію бійця розповіли на фейсбук-сторінці лікарні.
Воювати добровільно чоловік пішов 9 березня 2022 року. Спочатку він був розвідником, згодом навідником у мінометній батареї. За 11 днів його навчили “бути днювальним і стріляти з автомата”. Каже, що на війну пішов, щоб захистити свою сім’ю, бо це найдорожче.
Свою 128-у бригаду ТРО Дніпра Станіслав називає елітною, бо туди йшли добровольці, мотивовані, готові йти на смерть, як гладіатори. Прийшов до хлопців “на нуль” всередині серпня, а вже через кілька днів провів свій перший бій, під час якого ліквідував якогось “поважного кадирівця”.
“Вони називали нас “шайтан-труба”. А ми з побратимом стріляли дуже чітко, – прямо в бліндаж залетіла міна. І один їхній чувак, як почули з перехопленої розмови, каже: Азімата больше нєт. А ми такі: нє фіг шастать!” — розповідає Станіслав.
Одного разу потрапили під обстріл танка.
“У мене розколовся шолом від осколка. Я такий встаю: а-а-а, ну, давайте ще наводимо… Жодного страху не було і, в принципі, досі немає”, — запевняє він.
На тому що з ним сталося, чоловік особливо не акцентує.
“Ну, нічого. Головне – ми їх стримали, завдали їм великих втрат. За півтора місяці ми з братом “замаслали” два батальйони. Мінометом! Про це ви не прочитаєте в новинах. Ви не прочитаєте, скільки було штурмів у полях. Ми працювали в полях, там ніде сховатися”, — каже боєць.
Поранення військовий отримав минулоріч у жовтні біля села Старомайорське на Донеччині. Як пригадує Станіслав, час тоді йшов на секунди.
“Ми відбивали штурми. Нас атакували FPV-дрони, я збив чотири з “калашмата”, і коли біг, при цьому кидав міни, коли кинув крайню міну, то почув так “вжік” – і впав… І коли відкрив очі, м’ясо полетіло… Дивлюсь: от кістка, там залишок ступні, ця нога вивернута. Мені FPV-шка прямо в ноги залетіла, був великий вибух…” — згадує він 14 жовтня.
Станіслав кричав тричі, щоб хлопці дали турнікети, але вони не реагували, у них був шок. Сам він дотягнутися не міг, щоб розкрити турнікет, ще й посікло руки. Невдовзі два хлопці усе ж наклали турнікети.
“Кажу: я командир міномета, молодший сержант такий-то, несіть, бо в мене годинник тікає. Загалом тоді було десь 20 хлопців поранених і контужених. Потім “орки” на нас відкрили полювання, добре, що був вечір, і вони не мали “теплаків”. Бо так би я з вами зараз не розмовляв. Поки евак їхав, я лежав і молився…”, — розповідає Станіслав.
А на евакуаційному автомобілі був його знайомий, який за два дні до поранення поскаржився, що автівка не заводиться.
“Станіслав дав йому 5 тисяч на ремонт з умовою, “щоб завтра він уже був на ходу”. А через день отримав поранення. Десь через годину захисник уже був на стабпункті, а через дві – в Запоріжжі”, — йдеться в дописі.
До війни чоловік працював на заводі “Дніпрометиз”, що виготовляє оцинкований та колючий дріт, а нині – ще й габіони для фронту. Був рок-музикантом та писав вірші.
