Ювал Ной Харарі – всесвітньо відомий ізраїльський історик, дослідник військової і універсальної історії. Колонка Харарі Why Vladimir Putin has already lost this war опублікована в британській газеті The Guardian. Переклад тексту – Збруч.
Менш ніж за тиждень війни стає все ймовірнішим, що Владімір Путін прямує до історичної поразки. Він може виграти всі битви, але все одно програти війну. Мрія Путіна про відбудову Російської імперії завжди ґрунтувалася на брехні, що Україна не є справжньою державою, що українці не є справжнім народом і що мешканці Києва, Харкова та Львова прагнуть правління Москви. Це цілковита брехня: Україна – держава з більш ніж тисячолітньою історією, а Київ уже був великою метрополією, коли Москва навіть не була селом. Але російський деспот стільки разів повторював свою брехню, що, мабуть, сам у неї вірить.
Плануючи вторгнення в Україну, Путін міг враховувати багато відомих фактів. Він знав, що Росія у військовому відношенні переважає Україну. Він знав, що НАТО не пошле війська на допомогу Україні. Він знав, що залежність Європи від російської нафти та газу змусить такі країни, як Німеччина, вагатися щодо введення жорстких санкцій. Зважаючи на ці відомі факти, його план полягав у тому, щоб сильно і швидко вдарити по Україні, обезголовити її уряд, встановити маріонетковий режим у Києві та безбідно перечекати західні санкції.
Але в цьому плані було одне велике невідоме. Як затямили американці в Іраку, а совєти – в Афганістані, значно легше завоювати країну, ніж її втримати. Путін знав, що має владу підкорити Україну. Але чи прийме український народ маріонетковий режим Москви? Путін зробив ставку на те, що прийме. Адже, як він неодноразово пояснював усім охочим його слухати, Україна – не справжня держава, а українці – не справжній народ. 2014 року люди в Криму майже не чинили опору російським загарбникам. Чому 2022 рік має бути іншим?
З кожним днем стає все ясніше, що ця ставка Путіна виявилася програшною. Український народ чинить опір усім своїм серцем, завойовуючи захоплення всього світу – і перемагаючи у війні. Попереду ще багато темних днів. Росіяни все ще можуть завоювати всю Україну. Але щоб виграти війну, росіяни мають втримати Україну, а зробити вони це зможуть, лише якщо український народ дозволить їм. А це виглядає все неймовірніше.
Кожен знищений російський танк і кожен вбитий російський солдат посилює мужність українців до опору. І кожен вбитий українець поглиблює ненависть українців до загарбників. Ненависть – найпотворніша з емоцій. Але для пригноблених націй ненависть є прихованим скарбом. Прихована глибоко в серці, вона може підтримувати опір протягом поколінь. Щоб відновити Російську імперію, Путін потребує відносно безкровної перемоги, яка мала би призвести до відносно безненависної окупації. Проливаючи все більше і більше української крові, Путін впевнено унеможливлює здійснення своєї мрії. У свідоцтві про смерть Російської імперії буде записано ім’я не Михаїла Горбачова, а Путіна. Після Горбачова росіяни й українці далі почувалися рідними братами і сестрами – Путін перетворив їх на ворогів і зацементував, що відтепер українська нація визначатиме себе в опозиції до Росії.
Нації, зрештою, будуються на історіях. З кожним днем додається все більше історій, які українці розповідатимуть не лише в майбутні похмурі дні, а й у наступні десятиліття та покоління. Президент, який відмовився втікати зі столиці, відповівши США, що йому потрібні боєприпаси, а не втеча; прикордонники з острова Зміїний, які сказали російському військовому кораблю «іди нахуй»; цивільних, які намагалися зупинити російські танки, вставши у них на шляху. Це матеріал, з якого будуються нації. У довгостроковій перспективі ці історії означають більше, ніж танки.
Російський деспот повинен знати це, як ніхто інший. У дитинстві він споживав розповіді про німецькі звірства та російську хоробрість під час блокади Ленінграда. Зараз він продукує подібні історії, але виступає в них у ролі Гітлера.
Історії української мужності надають рішучості не тільки українцям, а й усьому світу. Вони надають мужності урядам європейських держав, адміністрації США і навіть пригнобленим громадянам Росії. Якщо українці наважуються зупинити танк голими руками, то уряд Німеччини може наважитися поставити їм трохи протитанкових ракет, уряд США може наважитися відрізати Росію від Swift, а громадяни Росії можуть наважитися продемонструвати свою незгоду з цією безглуздою війною.
Ми всі можемо надихнутися на те, щоб наважитися щось зробити – чи то пожертва, прийом біженців, чи допомога в боротьбі онлайн. Війна в Україні формує майбутнє всього світу. Якщо тиранії та агресії дозволити перемогти, то від наслідків постраждаємо всі ми. Нема сенсу залишатися лише спостерігачами. Настав час встати і бути ще одним врахованим фактором.
На жаль, ця війна може бути тривалою. Приймаючи різні форми, вона цілком може тягнутися роками. Але найважливіше питання вже вирішено. Останні кілька днів довели всьому світу, що Україна – дуже справжня держава, що українці – дуже справжній народ і що вони точно не хочуть жити під новою російською імперією. Головне питання, яке залишається відкритим, – скільки часу знадобиться, щоб це повідомлення проникло крізь товсті стіни Кремля.