Медсестра Марія Корчинська пішла доброволицею в ЗСУ у 21 рік. 1 жовтня 2022 року в Запоріжжі вона прийняла військову присягу та потрапила на фронт під Гуляйполе. А менше ніж через рік була удостоєна високої відзнаки ЗСУ «Золотий хрест».
До військової служби дівчина майже два роки пропрацювала в Івано-Франківському обласному бюро судово-медичної експертизи та декілька місяців – у Центрі реабілітації обласної клінічної лікарні. Коли їхала на службу, думала, що на посаду старшого бойового медика роти, але на місці стала фельдшером евакуаційної машини на стабілізаційному пункті, щоб надавати допомогу пораненим, повідомляють в Івано-Франківській ОКЛ.
Марія закінчила медичний коледж, їздила на курси з тактичної медицини й каже, що «цивільна медицина і військова – це зовсім різні речі».
«Тут спокійніше, коли надаєш людині допомогу, а на фронті треба бути завжди зосередженою і розуміти, що від тебе залежить життя людини, – пояснює вона. – Я ще не часто виїжджала за «трьохсотими», але бувало, що нас обстрілювали з мінометів. Хоча снаряди близько і не розривалися, але це також додавало своїх нюансів з важко пораненими. Тут є велика кількість медиків і ти впевнена: якщо щось не так, то допоможуть. А там надія лише на себе і на Бога».
Крім того, додає дівчина, там ти не знаєш, що буде завтра, коли треба виїжджати. Все змінюється чи не щосекунди.
«Стоїш, все добре, і раптом починає прилітати. Або тиждень може бути спокійно, а потім кожен день потрібно виїжджати. І не факт, що все буде добре. І нема певності, що всі ті, що поїхали, повернуться. Всі стараються їхати з позитивними думками, але насправді це все від Бога залежить, не від нас», – зауважує медсестра.
Після роботи на еваці Марію Корчинську перевели в медроту. Зараз вона – медсестра лікувального відділення, яке лиш починає функціонувати. Каже, що головне в її роботі з пораненими – це відключити емпатію:
«Бо коли людина кричить від болю, а я буду стояти і її жаліти, то я ій не допоможу, – аргументує вона. – Деколи з військовим треба підтримувати розмову, психологічно заспокоювати, але коли буває великий наплив, на це немає часу».
А найважча ситуація для неї – це «коли привозять людину, дивишся на неї і розумієш, що вона вже помирає».
«Проводиш заходи реанімації, намагаєшся її врятувати, але знаєш, що ти безсилий, бо поранення несумісне з життям. І оце таке дуже важке відчуття, що просто не передати», – ділиться військова медсестра.
І таких випадків, за її словами, чимало. За останні три місяці від прильотів у них загинуло 11 людей, раніше стільки не було. А коли йде штурм, наступ, прорив, то пацієнтів є велика кількість. Одного разу за п’ять днів боїв було понад 370 «трьохсотих».
Марія і сама була поранена. Це сталося 9 червня під час обстрілу лікарні.
«Ми надавали допомогу хлопцям, капали. Секунда часу – і ти нічого не розумієш… Я пам’ятаю: стіна прогнулася всередину, час ніби зупинився. Повертаю голову вбік, бачу, як стіна подроблена летить у мою сторону. На підсвідомому рівні це відбувається дуже сповільнено, і я не можу зрозуміти, що сталося. Ступаю на ногу, тут мені прилітає в спину – і я просто паду. І все починає дуже швидко рухатись, падає по мені, сиплеться. Секунд на п’ять все зупинилося, тиша, піднімаю голову – і бачу: пилюка підіймається, така, що нічого не видно».
Дівчина отримала забій грудної клітки, осколкове поранення долоні й ноги. Шість днів пролежала в лікарні у Запоріжжі – і продовжила допомагати пораненим. У серпні дівчині дали відпустку. А поки вона відпочивала вдома, з частини повідомили, що до Дня Незалежності її нагородили відзнакою ЗСУ «Золотий хрест». Марія скромно каже, що нагорода була для неї несподіваною і що є багато людей, які заслуговують на це.
Під час відпустки медсестра бачилася з ексколегами із Центру реабілітації, які називали її дуже відважною та просили повертатися до них. Марія каже, що бажання вернутися додому в неї є, але хто буде там, на фронті?
Водночас вона каже, що хотілося б ротації, хоча б на три місяці. Але не знає, чи таке можливо, бо ротації у них ще не було. Так вже їй звиклося до штанів і кросівок, що, одягнувши вдома у відпустці спідницю чи плаття, відчувала дискомфорт.
Марія гадає, що війна швидко не закінчиться, бо «наступ – то величезна і дуже важка робота». А після того як повернеться з війни, хотіла б якийсь час відпочити, а далі, можливо, буде шукати себе як психолог, щоб надавати допомогу людям, які перейшли через війну.
«Бо якщо людина не може відпустити те, що було там, то сама себе заганяє в глухий кут, – вважає вона. – Як-не-як, а потрібно рухатись вперед і вірити в краще!»