Петро на псевдо Борода — піхотинець з Івано-Франківська, який сам став до строю і вже третій рік несе службу. Він бачив смерть, втрати й тишу після бою. Але тримається — бо вдома чекають сини Назар і Макар. І цього достатньо, щоб продовжувати боротьбу з ворогом. Історію бійця з Прикарпаття розповіли у Силах територіальної оборони ЗСУ, пише КУРС.
“Сам пішов до військкомату. Коли ворог прийшов — не міг стояти осторонь”, — пригадує Борода.
Починав у 5 батальйоні 104 окремої бригади Сил ТрО ЗС України — й досі тут. Був на Куп’янському напрямку, працював по «Шахедах» на півдні, зараз — на Сумщині. Піхотинець, стрілець. Завжди на позиціях.
“Ротації бувають, але відпочинку як такого нема. Постійно щось робимо. Так легше, що ти зайнятий. Відновлюватися встигаю”, — розповідає Петро.
Його голос стає тихішим, коли говорить про друга, який загинув у нього на очах: “Ми були разом. Він не вижив. Ми тіло не змогли забрати… Ледь самі вийшли. Його досі вважають зниклим безвісти”.
Каже, найважче на війні — це не холод, не страх, не постріли. Найважче — втрачати своїх. Бо життя триває, а втрати залишаються з тобою.
“Мене тут тримають побратими. Командир у нас хороший. І мої діти. Маю двох синів — Назар і Макар. Старший каже: «Тату, повертайся живим. Просто повертайся»”, — розповідає Борода.
Відпустка була. Але вдома не знайшов себе. Розмови не ті, люди — інші. Повернувся — і знову серед своїх.
“Після цього всього важко просто жити, як раніше. Але я знаю, заради кого тримаюсь”, — каже боєць.
Його побажання просте: “Хочу, щоб ця війна була останньою. Щоб ті, хто прийдуть після нас, не бачили того, що бачили ми”.
Читайте також: “Щоб діти могли ходити по вільній землі”: історія бійця Каспера з Франківщини.
