На XIV міжнародному фестивалі Merіdian Czernowitz франківський письменник Тарас Прохасько презентував свою нову збірку “Бурчак”. До неї увійшли 33 есеї, які він написав після початку повномасштабного вторгнення. За словами автора, книга покликана нагадати читачам про попереднє життя й “ті часи, заради яких ми прийняли війну”.
Головний критерій, за яким автор відбирав есеї до збірки, — це різні види пам’яті, які приводять до певної ідентичності. “Тобто родинна пам’ять, національна, особиста, пам’ять різних поколінь. Еволюція пам’яті, яка привела таких, як я, людей мого покоління, до зустрічі з війною. Це намагання осмислити, що було нашим життям, яке тепер вилилося у війну”, – означив автор у розмові з Суспільним.
Тарас Прохасько зазначив, що з часу повномасштабної війни його особиста місія полягає в тому, щоб прорефлексувати, проаналізувати історію довоєнну: “Це так, як у якомусь відмотуванні плівки. Ми бачимо спочатку, що є війна, і тоді просуваємося вниз і шукаємо ці сходинки, які до сьогоднішнього дня привели. Тобто, яка була послідовність всіх наших вчинків, рішень, виборів. Ну, і що ми встигли за той час зробити, відчути, пережити”.
На думку Тараса Прохаська, наша пам’ять живе своїм життям. І це стосується як досвідів, так і емоцій – також і в час війни.
“Є пропорція між забутим і запам’ятованим – що забулося, що викинулося, що витіснилося, що не було важливим, а що ми підсвідомо не хочемо пам’ятати. А з іншого боку, чому якісь дивовижні речі, якісь несуттєві дрібниці є такими важливими, що ми не можемо проаналізувати, що то були якісь вузли у нашому житті. Але виявляється, що з погляду нашої особистої пам’яті чомусь це було таки важливе. Тому найкраще, що ми можемо зробити, — це просто дивитися у свою пам’ять і намагатися побачити, що там є”, – ділиться автор.
На думку Прохаська, цю війну наші нащадки будуть сприймати по-різному, незалежно від того, хто і як говоритиме до них. Тому нема сенсу говорити про корпоративну пам’ять.
“Загиблих будуть найбільше пам’ятати ті, чиї то загиблі. Тут дуже багато рівнів цієї пам’яті, і ті, чиї то родини, друзі, батьки чи діти, по одному пам’ятатимуть їх. Ми будемо пам’ятати якось інакше, для нас це буде більш міфологічна складова, ніж емоційна, яка буде у людей, яким ці люди були близькі”, – зазначає автор.
Але, врешті-решт, в цьому є страшно важлива роль літератури, мистецтва, кіно, додає Тарас Прохасько. Тому що в теперішньому часі, і не тільки в теперішньому, починаючи від Гомера і Трої, пам’ятали те, що розказали поети. Те, що сформувало епос. Саме цим епосом живиться пам’ять щораз дальших поколінь.
