29 липня в Україні та світі вшановують 155-річчя від дня народження митрополита Андрея Шептицького (1865–1944 роки життя). 44 роки він очолював Греко-католицьку церкву.
Папа Лев ХІІІ призначив 35-річного єпископа на Галицький престол 17 грудня 1900 року. А 17 січня 1901 року відбулась інтронізація глави церкви у Святоюрському соборі у Львові. Митрополит Шептицький був главою УГКЦ до дня смерті, 1 листопада 1944 року.
Сьогодні, 29 липня, в українських містах, на церковному і державному рівнях, заплановані духовні та мистецькі заходи, присвячені митрополитові, пише Радіо Свобода. За традицією, віряни беруть участь у прощі в родинному селі провідника церкви – Прилбичах, що на Львівщині.
Однак досі немає написаної на основі архівних документів біографії митрополита Андрея Шептицького, незавершений процес беатифікації, який розпочався ще в 1958 році, триває дискусія щодо визнання митрополита Андрея Шептицького, як і його брата – отця Климентія Шептицького, Праведником народів світу за порятунок євреїв у роки Голокосту, і одна з причин – що, мовляв, Андрей Шептицький був політиком.
КУРС писав, що прикарпатці звернуться до Синоду УГКЦ, щоби святого Климентія Шептицького визнали патроном лісівників
Глава Церкви
Ватикан звернув увагу на молодого 35-річного єпископа Станіславівського (Івано-Франківського. – Ред.) Андрея Шептицького як на найкращого кандидата на посаду глави Греко-католицької церкви. Андрей Шептицький був духовною людиною, графського походження, аристократ, енергійний, освічений, харизматичний, який залишив світське життя і пішов у василіянський монастир, що переживав важкі часи, але Шептицький зумів цей чернечий чин підняти, як і все, за що брався, також мало успіх і розвиток. Молодий граф Роман Шептицький (монаше ім’я Андрей) багато мандрував. Був у Римі, Мюнхені, Відні, Києві, Москві і сформував довкола себе велике коло людей.
17 грудня 1900 року папа Лев ХІІІ видав буллу про номінацію Андрея Шептицького на Галицький престол. 17 січня 1901 року у Святоюрському соборі у Львові відбулась урочиста церемонія посвячення Андрея Шептицького на главу Греко-католицької церкви. Митрополит добре усвідомлював, у якому стані перебувала церква, яку очолив, розумів свою місію – служіння Богові і людям.
За час його керування на долю української церкви і українського народу в Галичині випали важкі і трагічні випробування – війни, конфлікти, репресії. Сім разів змінювалась влада – австрійська, російська, українська, польська, радянська, німецька і вдруге радянська. Окупаційні режими переслідували митрополита. А різні середовища звинувачували його у тому, що «зрадив» польську віру і пішов в українську церкву, українці заявляли про те, що він може латинізувати Греко-католицьку церкву.
Під час російської окупації Галичини у 1914 році царські війська арештували митрополита Андрея Шептицького за виголошену ним проповідь із закликом до вірності Апостольському престолові, проти насильницького насадження православ’я. Майже три роки він провів у Суздальській в’язниці Росії. У 1917 році митрополита звільнив із російської неволі Тимчасовий уряд.
Той, що формував середовище
Одразу російська влада почала кампанію дискредитації та політизації постаті галицького митрополита. Адже він скликав 28-31 травня 1917 року у Петрограді перший синод Російської католицької церкви і екзархом для католиків візантійського обряду Росії призначив отця Леоніда Федорова. Звісно, що такий крок не міг сподобатись у Росії.
«В європейській пресі, яка симпатизувала Росії, лавиною пішла інформація про те, що Шептицький займається у Львові політичною діяльністю. Паралельно з’явилися сенсаційні повідомлення, що Шептицький має стати православним українським патріархом. Щоб не бути голослівним, подамо тільки одну із заяв Шептицького, зроблену у Швейцарії, про те, що він не їздить європейськими країнами з політичною метою як представник українських еліт. «Займаюся справою поєднання східної і західної церкви», – заявив Андрей Шептицький» (газета «Kurjer Lwowski» від 19 серпня 1917 року», – каже дослідник спадщини митрополита Андрея Шептицького і блаженного Климентія Шептицького Іван Матковський.
Андрей Шептицький не належав до жодної політичної організації, не брав участі у здобутті політичної влади, не заявляв про свої політичні амбіції. Ба більше, не брав навіть участі у політичній діяльності як виборець. Однак до політичного життя він мусив бути дотичним, хоча все життя цього уникав, зауважує Радіо Свобода Іван Матковський. А оскільки митрополит Андрей Шептицький спонукав до формування українського політичного середовища на фундаменті християнських католицьких цінностей і націонал-демократичної політичної традиції, наголошує співрозмовник, то часто його душпастирську місію плутають із політичною діяльністю.
Андрей Шептицький належав до послів-вірилістів Галицького крайового сейму та верхньої палати австрійського парламенту – Палати панів. Це були депутати (в тодішній мові посли), які входили до законодавчого органу не на підставі результатів виборів, а за своєю посадою. Митрополит Андрей набув членство у Галицькому крайовому сеймі у 1899 році як Станіславівський єпископ. Після інтронізації митрополит Шептицький 5 лютого 1901 року був зарахований до Палати панів. Обидві ці функції він вів до моменту існування Австро-Угорської імперії.
За 18 років перебування у стінах Палати панів відомими є тільки два його виступи з трибуни: 28 червня 1910 року із обґрунтуванням утворити у Львові університет для русинів-українців і 28 лютого 1918 року з нагоди підписання цісарською Австрією та кайзерівською Німеччиною миру із Українською Народною Республікою. Історикам також відома політична авдієнція митрополита Шептицького до цісаря Франца Йосифа І у 1906 році спільно з руськими (українськими) громадськими і політичними діячами, де виголошена митрополитом промова.
“У міжвоєнний період Андрей Шептицький створив у Львові у 1931 році Український католицький союз – суспільно-релігійну організацію – з метою консолідації широких верств українського суспільства, а передовсім політиків, на засадах християнської ідеології. Організація об’єднувала політиків-католиків, які належали до різних політичних партій. Ця організація не мала на меті здійснювати політичну діяльність», – каже Іван Матковський.
Етнарх Шептицький
«Шептицького називають етнархом, тобто релігійним діячем, ієрархом, який дбає не лише про суто духовні питання, але який займає позицію у певних суспільних питаннях, оскільки від них, від забезпеченості тих питань, залежить, відповідно, духовне життя людей. Всюди, де він бачить несправедливість, а, звичайно ж, політична сфера і є значною мірою джерелом будь-якої несправедливості, то там він, звичайно, займав якусь позицію і забирав голос. Як ієрарх виконував більші функції, аніж суто душпастирські. Коли він обстоював інтереси українського народу, то входив у пряму конфронтацію з польською владою, яка ці інтереси хотіла якимось чином пригнобити. Були докори і з боку українських політичних груп. Як не сподобалося, для прикладу, що Шептицький виступив категорично проти терористичного акту над графом Потоцьким, вчиненого Січинським.
Митрополит говорив як церковний діяч, який розуміє, що духовні інтереси народу можуть бути забезпечені у національній державі передусім. Мене вражає, наскільки сам Шептицький мужньо кидався в найгірші суспільні непорозуміння, конфлікти, несучи собою слово Христа і обстоюючи євангельську позицію», – говорить проректор Українського католицького університету, автор книжки про митрополита Андрея Шептицького Мирослав Маринович.
Не використовувати ім’я митрополита Андрей Шептицького як інструмент політичної кампанії закликав голова координаційної ради з відзначення 155-ліття від дня народження митрополита Андрея Шептицького, священник УГКЦ Юстин Бойко.
«Коли ми хочемо бути чесними супроти себе, історії і майбутнього, то повинні жити ідеями митрополита Андрея не тільки перед виборами, але постійно. Усілякі спроби прикриватися визначними історичними постатями робили велику шкоду в першу чергу тим постатям», – мовиться у зверненні.
У 1906 році у Пастирському посланні митрополита Андрея Шептицького до духовенства про солідарність у громадському житті він забороняє священникам і єпископам займатись політикою: «Тут не може бути бесіди про політику, яку би священник мішав зі своєю душпастирською, а стисло священичою працею, бо таке змішування людського з Божим, святого з несвятим було би все надуживання речей святих для дочасних людських цілей».