Військовослужбовець Петро Сушко в АТО чи ООС участі не брав, та й досвіду строкової служби не мав, проте у 23-річному віці став на захист України, пише КУРС з посиланням на Галицьку територіальну громаду.
30 квітня 2024 року боєць відправився на полігон у Рівне. Там він пройшов тритижневу воєнну підготовку, після якої продовжив навчання у Британії.
«Опісля навчання ми знову приїхали в Рівне, і я ще майже три місяці прочекав на розподілення. Потім приїхали представники з 24 бригади і забрали нас в Донецьку область. Там знову: полігон, навчання. Рота вогневої підтримки. У суботу приїхали – у середу вже були «на нулі», – згадує Петро Сушко.
За словами захисника, зі зброї у них були автомати Калашникова (АК-74), навіси, набори патронів, а також завдання дійти до секторів забудови в Часовому Яру. Проте до будівель дійти не вдалося.
Боєць розповідає, що першу ніч спали просто на землі під дощем і ворожими дронами. На другий день добралися до невеликого бліндажа. Із 17 осіб, що виходили, до схованки дійшло тільки 5.
«Провідник підірвався на «пелюстці», також було і декілька «двохсотих». Частина групи лишилась, щоб евакуювати загиблих і поранених. А ми розділились на 2 і 3. Так і вели боротьбу. Я був наймолодший, а з Івано-Франківської області нас було в тій групі троє. З колишнього Галицького району не було більше нікого», – каже Петро Сушко.
Оскільки група до Часового Яру так і не дійшла, то зупинилася на околиці і могла вести тільки допоміжний вогонь, практично не бравши участі у ближніх боях. Як зазначає військовий, у той час він та побратими весь час лежали в окопі, накриті поліетиленовою плівкою і якимись дошками. Зверху висіли дрони.
«Один із нас відлучився до туалету і виповз практично на ворога. Не буду вдаватись до подробиць, але цю несподівану атаку ми відбили. Ціною двох життів – одного з наших розстріляли одразу, інший хлопчина поранений приповз до нас – ми йому надали допомогу і передали далі, але до евакуації він вже не дожив» – розповідає захисник.
Хлопці зайшли на позицію 18 жовтня 2024 року, а вийшли 26 січня 2025 року. Воювали без перерви.
За словами Петра Сушка, крім дронів та обстрілів з міномета, окупант ще травив бійців газом. Захисту від хімічних атак не було, тому вони якнайбільше притискались до землі і просто намагались вижити.
«Страшно було тільки в перші дні. Потім це все переросло в щоденну роботу, чи то боротьбу. Поза все, докучали ще й гризуни. Те, що вони жили з нами – то таке, але вони вночі любили ще пересуватись і створювати цікаві звуки, які ми іноді вважали за наближення ворога. Тож доводилось щосекунди бути готовим до всього», – додає військовий.
У таких умовах хлопці боронили Україну більше як 100 днів без перерви. Сухопутного постачання їжі у них не було, тільки дронами.
«Бували часи, що їжі не було три, а то й 5 днів. Тож ми збирали дощову воду, кип’ятили і то пили – так і вижили. Проте коли вже якась доставка до нас прилітала, то могли трохи і пошикувати», – каже Петро.
Зараз солдат перебуває у відпустці, відвідує родичів, допомагає батькам. Радіє, що вижив, оскільки надії на повернення звідти було мало. Після відпустки знову готується на фронт, бо війна ще не закінчилась.
Нагадаємо, військовослужбовець Володимир Войців з Галицької громади перебуває на реабілітації. Він заново навчився ходити і ні на хвилину не шкодує про свій вибір – у 18 років піти добровольцем захищати Україну.
