Священник з Івано-Франківщини Іван Теремко своїм прикладом доводить щодня, що з ампутованими кінцівками можна мати повноцінне життя.
КУРС писав: Прикарпатський священник, який 22 роки служить на протезах, підтримав воїна, що втратив ноги
Отця Івана Теремка можна знайти у Городенці, він — клірик Коломийської єпархії ПЦУ. Статечний, сановитий, у чорній рясі з важким хрестом. Але підморгує і жартує.
Коли отець їде на авто, то киває знайомим через вікно. Багато хто знімає шапку на знак пошани, розповідає Громадське. «Ось мій город, де я сапаю», — зупиняється отець Іван біля ошатного будинку. Город навпроти, через дорогу. Здається, немає нічого такого, чого б цей чоловік не міг зробити.
Рятувався повзком – на колінах і ліктях
Отець розповідає, як втратив ноги взимку 2002 року. Тоді йому було 36 років.
Сусід (жили межа в межу), теж священник, виїхав машиною в село, де мав наступного дня служити в церкві. Автівка застрягла через заметіль, тож він попросив Івана Теремка взяти когось із конями і приїхати по нього. Сусіда-священника прихистили парафіяни.
Коли отець Іван з фірманом опинилися в хуртовину посеред поля, зрозуміли, що збилися з дороги. Почало темніти. Священник пригадує, що скочив на землю. А то вже й не земля, а трясовина. Морозу не було, коні провалилися — аж по груди. Була думка розрізати упряж, осідлати, хай везуть. Дорогу додому самі знайдуть. Але як їх не штурхав священник, бідолашні тварини вже рухатися не могли.
Короткі черевики отця Івана відразу набрали води. Ноги одразу померзли. Чоловіки ще трохи посмикалися з ідеєю кудись рушати, та все ж вирішили заночувати в санях. На світанку ноги Івана Теремка «не служили», як каже він сам. Заціпеніли, затерпли, відчуттів жодних.
Напарник пішов по допомогу. Але дорогою надибав скирту сіна і заліз у неї. Священника залишив напризволяще. Той, не дочекавшись допомоги, вирішив повзти.
Поповз. Як міг — на ліктях, на колінах. Рухався вздовж дороги, не знаючи, що до неї лише 50 метрів. Варто було б звернути, і його помітили б: на ранок хтось із селян уже пробивався саньми, хоча віхола й розійшлася ще дужче. Стихне вона аж під вечір наступного дня.
Священник дістався до магістральної газової труби, яка пролягала неподалік. З неї угору простягалася інша труба, тонша. Притулився до неї спиною. Вирішив: як помре, тут скорше знайдуть.
В цей час дружина Галина піднімала кого могла на пошуки чоловіка. Якраз виїхав трактор, мав прочистити дорогу для “швидкої” – у когось в селі був напад гострого апендициту і медики конче мусили доставити пацієнта до лікарні. Трактор буксував, біла снігова стіна затуляла собою все, люди не бачили навіть електричних стовпів. Отця побачили випадково, дорогу до нього пробивали трактором.
Чоловіка почали рятувати ще у “швидкій”. У лікарні зрізали обледенілий одяг і забрали в реанімацію. Через два тижні ноги почорніли, як вугілля. Лікарі сказали: різати! Так отець Іван зостався без обох ніг. Коліна залишилися. Всього він переніс шість операцій. Згадує, що збиралися й руки відтяти, бо на 85% обморожені. В останній момент скасували операцію. Руки поступово зажили, хоча й зараз покручені, синіють на морозі, трясуться.
Візника, який був у ту ніч з Іваном Теремком, знайшли на четвертий день. Йому також ампутували обморожені ноги, ще й пальці на руках. Коні не вижили.
Коли переболіло: як отець підтримує інших
У реабілітаційному центрі отець не був — з лікарні відпустили, щойно сам на милицях зійшов на другий поверх і назад. Удома тренувався пересуватися, маючи лише один протез, інший ще не встигли виготовити. Якось поїхав забирати дружину з роботи за 25 кілометрів. Став під вікном і сигналить. Вона визирнула у шибку — мало не зомліла: примчав на протезі, а замість іншого вставив шматок лати. «Мав велике бажання стати на ноги та ходити», — розповідає Іван Теремко.
“Якось сусідка принесла запрошення на весілля своєї доньки. А він і каже: “Маріє, якщо до суботи навчуся танцювати, то на весілля прийду. А ні — то ні”. До суботи лишалося п’ять днів. І вечорами ми вчилися — й навчилися. На весіллі як заграли музики, як пішли ми до танцю, то всі дивилися не на молодих, а на нас», — сміється дружина.
Згодом Іван Теремко навчився і сапати зі стільчиком, і машину ремонтувати, і в колодязь спускатися драбиною, якщо двигун насоса ламався, і на яблуню залазити.
Через вісім місяців після обмороження священник уже служив у своїй парафії. Відстоював по кілька годин. Але трапилося погане. «Через те, що я так рвався ходити, дуже навантажував ноги й не дав нормально сформуватися куксі. Довелося зробити реампутацію, відрізати ще частину ноги. Але я знову не беріг себе — зарано одягнув протез”, – ділиться отець.
Ногу довелося відрізати ще на 13 см. Після того Іван Теремко вже витримав 2,5 місяці у спокої, протез не одягав, поки рана не загоїлася. Бережеться й зараз — таких навантажень уникає. Вдома знімає протези й ходить на колінах, на яких у чоловіка утворилися мозолі.
Коли отець Іван виставив свої фотографії без протезів, то здивував цим багатьох своїх парафіян. А вони ж до нього вже 25 років ходять. Чули, що священник ніг не має, але думали: може, пальців чи стопи. Правду мало хто знав.
Свого парафіянина Володимира Бойчука, який підірвався на ворожій міні, отець Іван відвідував ще в лікарні. Потім зайшов після Водохреща до нього в хату, а той сидить сумний, похнюплений, зневірений.
«Він наче й жартує, але це не щиро. Бачу, що зовсім впав у депресію. Жінка за кордоном, мати-пенсіонерка на роботі, живе з братом-близнюком. Володимир почав щось мені розповідати. Може, й дурне, але, думаю, хай виговориться, хай навіть матюкається, аби тільки вийшов із цього стану. Я розумію, що мені треба підібрати слова, треба підбадьорити.
Пропоную: “Давай покажу, як я ходжу на протезах”. Сів біля нього на ліжку: “Ми зараз виставимо фото в інтернет — і ти побачиш, скільки людей тебе підтримають”, – розповів отець.
Теремко пояснює свою пропозицію: «Мені самому вже нічого не соромно й не страшно. Мені скоро 60 років, тож я хочу дати поштовх іншим. Хочу, щоб ця дитина (йому ще й сорока нема) стала на ноги. Хочу, щоб він не закрився, щоб не думав, що нікому не потрібний».
Після публікації світлини й розголосу у мережі ветерана Володимира Бойчука забрали до реабілітаційного центру — місцеві допомогли фінансово. Зараз ветеран опановує протези – почав ходити, поки що спираючись на бруси.