14 травня 2021 року виповнюється 150 років з дня народження Василя Стефаника – видатного українського письменника, громадського та політичного діяча, однієї з важливих постатей культурного та соціально-політичного життя України, тож цьогоріч відзначають цей ювілей на державному рівні. З цієї нагоди у рідному селі письменника оновили його садибу-музей.
Перш ніж село Русів, що на Снятинщині, постане перед очима, ще на повороті, зустрічає окрема стела із запрошенням завітати в музей Стефаника — єдине місце, яке наносить його на туристичні мапи.
Від стели й до музею тягнеться перекопана, замалим непрохідна дорога. До ювілею письменника тут затіяли капітальний ремонт, але встигли зробити заледве кількадесят метрів, пише Читомо.
Стефаника в Русові шанують настільки, що його ім’я присутнє в усіх вагомих орієнтирах. Пам’ятник письменнику стоїть на однойменній вулиці, на горбі біля школи, він потужно і гранітно дивиться на село під ногами. Поруч, у старому приміщенні школи, яку фундували Стефаник і Мартович, літературний музей.
Вхід прикрашений банером, який нагадує про скорий ювілей, але всередині ще майже порожньо. На стінах — роздрукована біографія Стефаника у спорудах. Стара сільська хата, снятинська, коломийська і дрогобицька гімназії, Краківський університет… «Тут іще буде доповнення, — запевняє нас пані Ольга Ленько, директорка, — Замість оцих столів у нас буде столик, як у тій краківській каварні, і весь інтер’єр так зроблений. Он стільці для каварні вже стоять».
І в сусідній кімнаті таки стоять заготовлені для інтерактивної експозиції стільці. А ще — два зсунуті дивани з розстеленими ковдрами й лежанка на підлозі. Видається, що люди дуже квапляться закінчити реекспозицію до ювілею.
З того, що видно зараз, музей обіцяє бути сучасним. Автентичних експонатів у ньому небагато, зате вистачає наочности та інтерактиву. Історію розповідають роздруківки на стінах і світлини, але музей намагається створити атмосферу, в якій ця історія буде добре сприйматись.
Заготовка для інтер’єру каварні. Заготовка для інтер’єру гімназійного класу. Коли життя видатної людини пов’язане переважно з текстами, атмосфера — один із небагатьох способів занурити публіку в розповідь.
Але тексти є, вони експоновані просто на стіні та у пересувних вітринах, сама стіна, присвячена текстам Стефаника, зроблена у вигляді величезної інтерактивної книжки. На її поки єдиній сторінці, препаровані між двома шибками, лежать написані авторською рукою листи. Форзаци виставки — першодруки й старі видання.
«Коли все доробимо, будемо говорити зі школами, щоб у десятому класі, коли вивчають Стефаника, уроки проходили тут, у музеї», — каже пані Ольга. Окрім музею, вона працює вчителькою в Стецівському ліцеї. На моє питання, як зі Стефаником тут знайомились раніше, відповідає ухильно: «Та всі читають Стефаника, обов’язково. Він є у програмі, то з його творчістю всі знайомі».
Якщо працівники музею встигнуть, через кілька днів тут буде прекрасна оглядова експозиція. В ній небагато експонатів, які можуть викликати старосвітський музейний захват через свою унікальність, але літературний музей наче й не женеться за подібним. На відміну від, скажімо, меморіальних музеїв Бандери в Угринові чи Грушевського в Києві, тут намагаються робити акцент на атмосфері, а не на виставкових стендах. Такий підхід у перспективі може подарувати Русову вельми інноваційний культурний простір.
У старій садибі Василя Стефаника нині ще один музей – його меморіальний. Тут інша атмосфера – спроба зберегти письменника, яким він був за життя. І це вже інша історія.