Робота військових медиків є критично важливою на фронті. Часто від їхніх оперативних реакцій і знань залежить, чи виживуть захисники після поранення, наскільки швидко вони повернуться до своїх обовʼязків або адаптуються до цивільного життя після важких травм.
Любов Ващенко – з Прикарпаття. Була волонтеркою в ГО «Бандерівський схрон». З вересня минулого року – в ЗСУ. Каже, що до Збройних сил України хотілося піти із самого початку повномасштабної: “Просто відчувала, що там моє місце, але продовжувала волонтерити, багато робила в цьому полі. Ми займалися всім на світі: медициною, тактичною медициною, аптечками, формою, спальниками, їжею, побутовою хімією, сортуванням гуманітарної допомоги, пошуком і закупівлею того, чого не вистачало. Шили постіль для шпиталів, одяг для поранених, яким встановили апарати зовнішньої фіксації, варили тушкованку й доставляли це бійцям. Це був дуже важкий і потрібний усім період”.
“У мене служили практично всі знайомі чоловіки: батько, брат, друзі, – ділиться захисниця. – Я постійно чула про нестачу медиків. А у вересні мені запропонували місце, і я погодилася. Щодо того, чи бути медикинею, вибір навіть не стояв: я хотіла займатися тактичною медициною й первинкою (первинна медична допомога. – Ред.). Крім того, раніше я навчалася в медичному. Я пройшла медичну комісію та поїхала до військової частини. З підписанням документів проблем не було, але при першому знайомстві з начальником медичного батальйону почула, що жінкам не місце в армії”.
Обовʼязки стали зрозумілими тоді, коли потрапили в зону бойових дій, а остаточно – під час перших штурмів позицій, коли навколо хаос, поранені та загиблі, коли капаються контузії та ведеться прийом в одній малесенькій кімнаті з димною буржуйкою. Тоді всі роблять усе, що можуть, і видно, хто на що здатний.
“Якщо хтось думає, що армія – це про чіткість, і всі все роблять так, як вказано в статуті, ви сильно помиляєтеся, – розповідає медикиня. Бо зараз триває війна, а не просто служба. Тому начальник медичного батальйону може виконувати роботу санітарного інструктора, а санітарний інструктор – роботу начмеда батальйону. Подобається це комусь чи ні, але так уже є. Це повʼязано як із нестачею людей, так і з тим, що це не професійна армія. Комусь не вистачає навичок для своєї посади, комусь фізичної підготовки, хтось не розуміється в компʼютерах, хтось просто «міняється» обовʼязками, бо так ефективніше”.
Працювати в зоні бойових дій апріорі важко, незалежно від того, медикиня ти чи ні, зазначає Любов Ващенко: “У зоні бойових у нас зовсім не було вихідних, і це норма. Однак відсутність вихідних протягом 8 місяців дається взнаки. Утома стає рутиною життя. Ти вже не розумієш, від чого саме втомлюєшся, не можеш адекватно оцінювати, що справді втомилася. Моральне, фізичне, емоційне виснаження помітні у всіх військових у погляді. Також виникає постійне відчуття, що ти робиш недостатньо, бо хтось сидить в окопах, а ми капаємо контузії”.
Захисниця відверта, що під час військової служби змінилося бачення людей, особливо тих, які хочуть «відкосити» від позицій у той час, коли гинуть їхні ж побратими. Змінилося ставлення до держави, до дурної системи, коли не можна списати людей, яких справді потрібно списати. “Ти звикаєш жити зі злістю на це, на те, що не всім можеш допомогти, що все ще є така система, де люди іноді зовсім нікому не потрібні. Що поранені наприкінці служби часто не отримують належних виплат, що людям із тяжкими пораненнями не виходить вибити належну реабілітацію чи звільнитися зі служби, щоб людина вже починала вчитися жити по-іншому, наприклад, із неробочою правою рукою. Ти звикаєш жити з вимушеною безпомічністю стосовно інших. З іншого боку, звикнути до цього неможливо”, – каже бойова медикиня.
“До смерті моє ставлення не змінилося, хоч і смерть на війні інша. Вона ніколи не буває красивою, а під час війни смерть часто просто потворна. Зазвичай цивільні не хочуть слухати про це, але іноді здається, що якби всі бачили не закриті труни, а понівечені тіла, то більше усвідомлювали б, що таке війна насправді й що потрібно докладати максимум зусиль, щоби вона швидше завершилася”, – говорить Любов Ващенко.
Попри все вона каже, що тут і зараз відчуває себе на своєму місці. “Тут я можу зробити максимум і роблю. Поки вибір такий. Щойно я зрозумію, що десь буду ефективніша, – вибір буде іншим. Поки війна і я потрібна на ній, я виконуватиму роботу. А далі я просто хочу бути щасливою”.
