Мама трьох дітей, волонтерка, парамедикиня Юлія Таринська із Косова добровільно пішла на війну, коли зрозуміла: її руки теж можуть рятувати, пише КУРС з посиланням на 91 окремий протитанковий батальйон.
«Якщо просто не вистачає рук – то чим мої гірші? Я не боюся ні крові, ні кісток, ні смерті, – зрозуміла: пора», – так Юлія Таринська пояснює своє рішення стати до лав ЗСУ.
Юлія Таринська – волонтерка з 2014 року, мама трьох дітей, до війни мала власний салон краси, навчальний центр і кафе. Та коли настав момент обирати – бізнес зачинила, а сама пішла в армію.
Спочатку – служба в десантно-штурмових військах. Саме там і закріпився її позивний Косичка — через маленьку косу, що виглядала з-під шапки серед однакових шоломів і балаклав. У складі медичного екіпажу вона вивозила найтяжчих поранених – у комі, без свідомості.
«Було багато втрат. Інколи це сниться», – зізнається жінка.
Зараз Юлія Таринська служить парамедикинею в 91 окремому батальйоні. Каже, цінує підрозділ за щирість і взаємну підтримку.
«Люблю цей підрозділ за справжність і відсутність “совка”. Тут можна подзвонити хоч о третій ночі командиру й сказати: треба допомога. І тебе почують», – каже парамедикиня.
До мобілізації Юлія Таринська створила волонтерський центр, який і досі працює на допомогу фронту: евакуація, амуніція, медицина. Вона сортувала тонни гуманітарних вантажів і навчала бійців користуватись аптечками.
«П’ятнадцять хвилин інструктажу – і вже могло бути врятоване життя», – каже Косичка.
До армії парамедикиня була як 911 – працювала з алко- і наркозалежними, допомагала жертвам домашнього насильства. Тепер – рятує життя на фронті.
У матеріальному сенсу не бачить. Після перемоги мріє про відновлення – і внутрішнє, і національне.
«Спочатку я поплачу тиждень, потім піду в гори, обійму дерева. А далі — працюватиму з молоддю. Вона в нас дуже класна. Треба відбудовувати міста. Писати історію і стежити, щоб її не спотворювали. Бо зараз її — пишемо ми», – розповідає Юлія Таринська.
Нагадаємо, військовослужбовець Володимир Войців з Галицької громади перебуває на реабілітації. Він заново навчився ходити і ні на хвилину не шкодує про свій вибір – у 18 років піти добровольцем захищати Україну
