33-річний Андрій із позивним «Калуш» – стрілець гірсько-штурмової роти 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Чоловік родом із Калуша, за назвою міста отримав і позивний. Військову службу боєць розпочав півтора року тому, коли добровільно мобілізувався до лав ЗСУ, пише КУРС з посиланням на бригаду, в якій служить захисник.
«Я не проходив строкової служби, але швидко освоївся тут, – розповідає Андрій. – Хлопці всього навчили, показали, гарно прийняли в свій колектив. На бойових позиціях працюю з усього, що потрібно: автомата, кулемета, гранатомета… Звичайно, виходити на “нуль” страшно. Коли вперше, ще не так: я розумів, куди йду, але не відчув на собі. А тепер усе знаю з власного досвіду».
Вижити під щоденними штурмами
Андрій тривалий час тримав передові позиції. Одну з таких росіяни штурмували до двох разів на добу.
«Деякі добиралися до нас на 10 метрів, виходили на бруствер. Часто – дуже погано озброєні й екіпіровані, без броні, без автоматів, з кількома гранатами і якимись таблетками в жмені. Йшли, наче безсмертні. Коли вдавалося, ми брали їх у полон. Питаю одного полоненого: “Ти чого сюди прийшов?” – “У мєня крєдіти, надо погасіть” – “Ну, я ж не банк, який кредити гасить, то для чого ти прийшов – мене вбити?” – “Нєт”. – “А для чого тоді?” Мовчить…»
Поранення, яке не зупинило
Під час одного з ближніх боїв Андрій отримав поранення, яке могло бути смертельним.
«Куля пробила шолом, по внутрішній стінці змінила траєкторію і влетіла в приклад. І такі дива трапляються під час бою! <…> Я залишився на позиції ще на десять днів, поки не прийшла заміна. Коли мене нарешті вивезли, закривавлена балаклава так присохла до голови, що довелося її намочити водою й так відривати».
Хоч можливості отримати медичну допомогу не було, Андрій продовжив виконувати свої обов’язки на передовій разом із побратимами.
Батько пішов слідами сина
Родина Андрія також бере участь у боротьбі за Україну. Його батько, якому скоро виповниться 60 років, мобілізувався невдовзі після Андрія.
«Тато в мене живчик, не виглядає на 60. Він хотів до мене, але я категорично відмовив: це б відволікало, ми б не так служили, як переживали один за одного. Тому він пішов у іншу бригаду, зараз теж у зоні бойових дій, але в тиловому підрозділі, ремонтує машини. На штурми його не беруть, і це добре».
Родина, яка чекає вдома
Вдома на Андрія чекають дружина, двоє синів, матір і молодша сестра. Проте тривала відсутність батька особливо важко дається дітям.
«Старший син уже дещо розуміє, але все одно важко це сприймає. Коли я вперше приїхав у відпустку, не хотів мене відпускати. А молодший син не впізнав, йому було всього три роки. Під час відпустки десь тиждень тікав від мене, ховався. Перед тим я намагався спілкуватися з ним по відео, якщо був зв’язок, але він зовсім маленький був, то розмови не виходило. Зараз уже краще».
Що тримає на фронті
Андрій зізнається, що втомився, але покидати службу не збирається.
«Я воюю за свою сім’ю, без них я ніщо. І за своїх товаришів… Стомився вже, але в СЗЧ не піду. Що тримає? Побратими. Мені й дома дехто казав: “Не їдь туди більше, лишайся”, але я так не можу. Товариші теж хочуть у відпустку до своїх рідних і чекають, коли я повернуся. Тому не можу їх підвести…»
Нагадаємо, ховатися і чекати – це неправильно: “едельвейс” Володимир Кріслатий після поранення служить в ТЦК.
