Марія Бойчук із села Текуча під час Другої світової війни вивчала патріотичні колядки з “Колядника”, який уклав січовий стрілець, поет та письменник Юрій Шкрумеляк на псевдо Іван Сорокатий. Ще частину колядок їй наспівував брат, який воював в УПА. Ганна Бойчук з Уторопів знає колядку про Україну, яку написала її бабуся під час Першої світової війни, а патріотичну різдвяну пісню, що створили перед Другою світовою війною, почула в дитинстві від батька. Галина Братівник із Шешорів народилася у вчительській сім’ї. Комуністична влада забороняла святкувати Різдво, однак родина збиралася підпільно та колядувала, зокрема, й патріотичні повстанські колядки.
Історії трьох жінок із Косівщини, які зберігають колядки про Україну, розповідає Суспільне.
Повстанські колядки від Марії Бойчук із села Текуча
Марії Бойчук — 89 років. Любов до колядок жінці прищепила її матір.
“Я коляди знаю, бо в мене мама була у той час грамотна. То колись до школи не ходили, а моя мама була освіченою. І в нас були “Золоті колоси”, “Вісники”, “Місіонарі”, “Жіноча доля”. То в нас така як бібліотека була, бо тато та й мама дуже любили, тим цікавилися. Тож, знаєте, прийшли мос**лі, а ці книжки у нас стоять”, — розповідає Марія Бойчук.
Щоб уникнути переслідувань енкаведистів, журнали та книжки Маріїна мати замурувала в стіні. Проте до нашого часу вони не збереглися.
“Не було у що їх загорнути, якби був обвив плівкою, то ми б потім подивилися, а то вже зопріло”, — пояснює Марія Бойчук.
Проте всі різдвяні пісні з журналів початку XX століття жінка пам’ятає досі. Найбільше, каже, любить патріотичні колядки.
Марія розповідає, що деякі колядки про Україну перейняла і від брата, який воював в УПА.
“Ми всі були такі — свою націю, свою Україну любили, бо мама казала, що ми є українці. Я ходила до школи вже за СРСР. Нам не можна було ні колядувати, ні хрестики носити. Боже борони, яка то була біда. Але ми в хатах собі колядували. Ходили околицями села з вертепом, щоб нас не бачили”, — розповідає Марія Бойчук.
Односельці давали колядникам горішки, пряники, дехто — копійки.
100-літня колядка від Ганни Бойчук з Уторопів
Ганна Бойчук з гуцульського села Уторопи працює вчителькою молодших класів у місцевій школі.
Освітянка зібрала та записала понад сто текстів колядок. Більшість із них знає напам’ять.
“А ти, рідний батьку, веселися з нами, ми будемо вірними твоїми синами. Щоб весело було всім, всі по-свому говорім. По-українськи помолись і співати так берись. Ісусе на сіні, дай щастя Вкраїні. Боже, Боже, Боже, щастя дай…”
Це — частина колядки, якій понад 100 років, розповідає Ганна Бойчук. За словами жінки, нові слова на мелодію старої різдвяної пісні написала її бабуся на початку Першої світової війни.
“Бабуся мені розказувала, що дуже тужила за своїм чоловіком, який пішов на війну. В неї ще не народилася дитина, і бабусі було дуже важко. Це — з її уст, з Ліска — з цього куточка вийшла ця колядка. Вона поширювалася майже по всіх селах Гуцульщини”, — каже Ганна Бойчук.
Жінка планує видати збірку не лише давніх гуцульських колядок, а й нових, присвячених російсько-українській війні.
“Я все своє життя збираю колядки. Співаємо їх не тільки з дітьми у школі, я багато років — у церковному хорі. Є нова колядка: “В Україні сталась новина, що ніби швидше скінчиться війна. Ісус маленький свої молитви зверне до Бога, слізно просячи”, — наспівує Ганна Бойчук.
Колядки від Галини Братівник із села Шешори
Для майбутньої збірки записує колядки й Галина Братівник із села Шешори. Вона народилася за Радянського Союзу у сім’ї вчителів, тож колядувати по селу з дітьми не ходила.
“Весь час переслідували. Й на Святвечір до нашої хати приходили з відділу освіти, щоб подивитися, чи немає вечері”, — пригадує Галина Братівник.
Попри заборони, родина жінки все-таки сходилася на Різдво.
“Ми збиралися у маминої сестри. Приїздили їхні родичі. Ми колядували в хаті. Вони були дуже такі співочі, знали багато. І я від малої з родичами разом це все запам’ятовувала, як кажуть, “на вухо”, — говорить Галина Братівник.
Жінка продовжила справу батьків — стала вчителькою. Навчала дітей музики в школі, керувала хором. У 1983 році Галина Братівник створила вчительський ансамбль. У репертуарі колективу були колядки.
За її словами, у різдвяних піснях прославляли не лише народження Ісуса, а й відображали боротьбу українського народу.
“Коли тривала боротьба за визволення України з-під польського гніту, “Громадський голос” — це була українська газета, яку випускали “Каменярі”. Тому так і була складена пісня, і її колядували”, — розповідає Галина Братівник.
Жінка наспівує й колядку часів Української повстанської армії:
“Ой плаче наш нарід, наш рідненький,
що побили наших братів вороги тяженькі.
Вбивають, вбивають, тюрми замикають,
хворих, голих і голодних в лягри закривають”.
“Ця колядка — післявоєнна, коли була партизанка й тривала визвольна боротьба. Ця колядка, мабуть, місцева, бо дуже багато тут було освічених, грамотних хлопців, які закінчили гімназії. І вони всі пішли у ліс боротися за українську незалежність”, — каже Галина Братівник.
“Звичайно, колядки — це є наші традиції. Їх потрібно передавати з покоління в покоління, бо інакше пропаде наш народ, наш етнос. Хочеться, щоб діти знали, щоб молодь знала, щоб вміли колядувати, тому що це — наше рідне”, — завершує розповідь Галина Братівник.
