Отець Юрій — людина з двома вищими освітами, педагогічною та духовною. Родом із Франківщини. Йому 54 роки, і його шлях воїна розпочався ще у 2014-му. Після Майдану він пішов на фронт добровольцем. Рядовим солдатом 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади воював на Луганщині та Донеччині, пройшов пекло Дебальцевого та отримав поранення, пише КУРС з посиланням на Командування Повітряних Сил ЗСУ.
Після реабілітації повернувся до цивільного служіння, готував молоді пари до шлюбу. Проте повномасштабне вторгнення знову покликало його до лав ЗСУ — тепер уже як військового капелана. Останні місяці отець Юрій опікувався бійцями Зведеної стрілецької бригади Повітряних Сил.
— Отче, що вдалося зробити за час служби у цьому підрозділі?
Це була щоденна праця з понад десятьма підрозділами. Постійні виїзди до воїнів на найвіддаленіші точки оборони — туди, де слово «Україна» має особливу вагу. Наш фронт тримається на дуже різних людях. Є новачки, яким важко осягнути випробування війни. Але кістяк бригади — це досвідчені воїни, які воювали раніше. Вони стають опорою для молодих. Новачок може бути фізично готовим, але часто потребує саме моральної та духовної опіки. Хоч яке гаряче серце ти б мав, мусиш зберігати холодний розум, щоб виконати завдання і не відступити.
— Чи є страх на війні гріхом?
Страх — це природний запобіжник. Господь залишив його нам, щоб ми не чинили дурниць і берегли найцінніше — життя своє та ближнього. Ми маємо вижити, щоб повернутися до родин і розповісти нащадкам, як ми вистояли. Мужність і героїзм — це здатність виконати обов’язок попри цей страх. Прикладом є Олександр Мацієвський, який перед розстрілом вигукнув «Слава Україні!», або кулеметник Ігор Брановицький, що прикрив собою побратимів у ДАПі. Ми — героїчна нація, і про це варто пам’ятати щодня.
— Як ви особисто долаєте страх на передовій?
Найкращий засіб — молитва. Як каже Псалом: «Очі мої підводжу я вгору, звідки прийде допомога мені? Допомога мені від Господа, що сотворив небо і землю». Ці слова рятували мене під час Дебальцівської битви, коли здавалося, що сили вичерпані. Також тримає зв’язок із рідними. Пам’ятаю, як побратим під обстрілами виходив із Дебальцевого і казав: «Я пообіцяв донечці, що повернуся, у неї сьогодні день народження». Він ішов уперед, коли інші падали. Це і є сила любові, яка перемагає страх.
— Розкажіть про ваш досвід у Дебальцевому. Як вдалося вижити в тих умовах?
Я не був героєм, я просто воював поряд із героями. Коли надійшов наказ на відхід, ми сподівалися на «безпечний коридор», про який нібито домовилися. Але він став смертельною пасткою. Нас розстрілювали на відкритій місцевості з усіх видів зброї, як качок на полюванні. Нашу машину розбили вщент. Одного хлопця контузило, він лишився в салоні. Я кинувся йому на допомогу, але сам потрапив під удар — отримав важку контузію та поранення. Ми пошкандибали далі під свист куль, втішаючи один одного: «Свою кулю ми не почуємо». То було справжнє пекло.
— Коли ви вирішили стати саме офіцером капеланської служби?
На це вплинули інші капелани. Після повернення з фронту у 2015-му я мав духовну освіту, але ще не мав парафії. Як волонтер допомагав громаді й хотів знову поїхати до хлопців на передову. Тоді мені порадили звернутися до владики за капеланським чином. Владика благословив мене на душпастирську роботу. Значно пізніше, коли в ЗСУ офіційно сформували службу військового капеланства, я став офіцером.
— Чи мусить капелан бути ще й психологом?
Певною мірою — так. Вислухати, дати пораду, підтримати в межах своїх можливостей. Проте я завжди наголошую на важливості співпраці: капелан може допомогти в сімейних питаннях, але він не замінить фахового психолога, якщо бійцю потрібна професійна терапія.
— Чому під час війни так часто руйнуються сім’ї військових?
Стосунки — це вулиця з двостороннім рухом. Вина завжди ділиться 50 на 50. Найлегше — звинуватити партнера, але це не вирішує проблеми. Якщо родина разом молиться, разом приймає причастя і спілкується з Богом — це тримає їх купи. Це не фанатизм, це живий духовний зв’язок.
— Сьогодні День Соборності України. Чи залишається він символом єдності?
Безумовно. Це був визначальний момент, коли українці з різних імперій — УНР та ЗУНР — вчинили Акт Злуки. На жаль, радянський окупант десятиліттями нищив нашу ідентичність через Голодомор та переселення, намагаючись замінити українців «криміналізованим елементом». Але Соборність — це єдність, вистраждана історією. Вона має майбутнє, бо його реалізує нове покоління. Це люди, які не живуть категорією «ковбаси», а мають цінності, мораль і духовність. Навіть найвеличніші імперії, як Рим, зникали, коли втрачали мораль. Україна ж бореться зі злом саме завдяки своєму духу.
— Яка духовна зброя допоможе нам сьогодні вистояти?
Це віра, надія та любов. Віра тримає дух, коли тіло знемагає. Надія — це не просто мрія, а впевненість у Перемозі, бо добро завжди сильніше за зло. І, звісно, молитва — наш прямий зв’язок із Творцем. Як казав Кобзар: «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає!».
Читайте також: Прикарпатський отець після 20 років священницького служіння став військовим капеланом
