У неділю, 14 грудня, на подвір’ї місцевого ліцею відкрили та освятили анотаційні дошки на честь полеглих захисників України — Ігоря Куція, Петра Савчука, Михайла Соломуда, Петра Савчука, Михайла Савчука, Григорія Думенка, які добровільно стали на захист Батьківщини та віддали життя за її свободу і незалежність, пише КУРС з посиланням на Дубовецьку громаду.
Ігор Куцій народився 15 лютого 1978 року у селі Дубівці. Навчався у місцевій школі. У 1993 році вступив до професійно-технічного училища, де здобув професію «слюсар механоскладальних робіт-ремонтник».
Свою трудову дорогу розпочав у 1996 році в ТзОВ «Авторемгаз», працюючи слюсарем зварювальних робіт. У листопаді 2018 року розпочав роботу в «АРС Кераміці».
У лютому 1999 року одружився в с. Межигірці, де прожив з дружиною Галиною 25 років. Виховав сина Віталія, якого дуже сильно любив.
У квітні 2024 року був мобілізований і відправлений на навчання на полігон. Через два місяці його скерували на службу в місто Дружківка Краматорського району Донецької області. Служив з 7 липня 2024 року за спеціальністю машиніст екскаватора інженерно-саперного взводу 2 штурмового батальйону військової частини. 15 липня 2024 року під час проходження військової служби в Донецькій області його серце раптово зупинилося.
Петро Савчук народився 5 червня 1982 року у селі Дубівці. Після навчання у місцевій школі пішов працювати водієм на завод «Івано-Франківськцемент». У 22 роки він втратив батька, але, зібравши сили, став опорою для своєї родини. Одружився, радів народженню двох дітей.
У березні 2022 року він був призваний, та через певні обставини отримав відстрочку до кінця року. Але 27 грудня 2022 року він став до лав захисників України.
Від Волині та Рівного – до Надвірної, де він став водієм бойової машини «Град». Згодом – полігон на Львівщині, а далі — найгарячіші точки сходу України: Донецьк, Бахмут, Ямпіль, Харківщина, Куп’янськ, Чугуїв, Лиман, Часів Яр. Там, де потрібна була точність, витримка і холодний розум – він став снайпером, виходив на нульові позиції, ризикуючи кожного дня найціннішим.
У грудні 2023 року отримав контузію, але вже через два тижні повернувся до побратимів. У січні повернувся до строю, бо він вмів сказати лише одне: «Хлопці там, я маю бути з ними».
У листопаді 2024 року його перевели до 33 окремої механізованої бригади. Мав служити водієм, та пішов у піхоту.
26 грудня 2024 року, під час виходу на завдання, Петро загинув внаслідок артилерійського обстрілу в Донецькій області, у селі Дачне Покровського району. 4 січня 2025 року тіло Петра, на позивний Шпріц, рідна земля прийняла в свої обійми…
Михайло Соломуд народився 12 травня 1974 року і все своє життя прожив у рідних Дубівцях. Зростав біля колії, його батьки працювали на залізниці. Коли настав час, він став поруч із батьком, перейняв його справу, а згодом і повністю замінив, очоливши колійну бригаду.
Разом із дружиною Олею подарували світові двох дітей – Михайла та Ірину.
У серпні минулого року взяв до рук зброю й став на захист України. Від нелікованої двобічної пневмонії його серце зупинилося. Захисник України, солдат, водій-електрик відділення управління роти військової частини помер 15 липня 2025 року.
Петро Савчук народився 28 лютого 1979 року. Уже з 14 років Петро разом із батьком їздив на заробітки, щоб підтримати сім’ю. Після дев’ятого класу вступив до ПТУ№15, де здобув фах екскаваторника.
Перший шлюб не склався, але Бог подарував йому сина Артура. Після тринадцяти років самотності доля подарувала йому справжнє кохання. Разом із дружиною вони прожили десять щасливих років у Крихівцях, де в них народилася донечка Іринка. У 2021 році за сумлінну працю він отримав від міського голови Руслана Марцінківа відзнаку «Найкращий працівник року». Тоді Петро працював у КП “Івано-Франківськводоекотехпром” й був гордістю колективу.
28 лютого 2022 року, у свій день народження, він отримав повістку. Був настільки відданий службі й побратимам, що навіть у відпустці, перебуваючи біля своєї сім’ї в Польщі, не міг залишитися довше аніж на день: «Я так чекав на цю відпустку… Але не можу підвести своїх братів. Вони ж через мене не відпочинуть. Я маю бути з ними. Вони молоді, багато не знають. А я зможу. Закінчу цю війну й повернуся».
У 2023 році два місяці — вересень і жовтень — він провів у нульових окопах під Куп’янськом. Вийшов із того пекла, пройшовши через безперервні бої. Петро брався за будь-які завдання: піхота, гаубиці, міномет. Навчився працювати з будь-якою зброєю — здавалось, не було того, що він би не зміг. Та останній його вихід стався 25 червня 2025 року.
Петро, як командир розвідки, першим пішов перевірити позиції між Новоплатонівкою та Лозовою на Харківщині. «Мені нічого не стане́ться», — часто повторював він, бо завжди прикривав інших собою. Але цього разу, зайшовши в окоп, натрапив на ворожу засідку. Встиг лише крикнути своїм хлопцям: «Тікайте!». І був безжально розстріляний ворогом.
Михайло Савчук народився 3 лютого 1980 року в Дубівцях у працьовитій родині. З дитинства служив у церкві. Навчався у Дубовецькій школі, згодом здобув фах електрогазозварника.
Після училища став до служби в Національній гвардії у Павлограді, де отримав звання старшого сержанта. У 2003 році народилася донечка Христина. Працював на шахті.
Коли у 2014 році країна покликала до служіння, Михайло без вагань пішов добровольцем у зону АТО. Служив у 80 десантно-штурмовій бригаді, пройшов найгарячіші точки. Після повернення знав: якщо треба – піде знову.
Так і сталося 24 лютого 2022 року: Михайло став до лав ЗСУ. У складі Сьомого окремого стрілецького батальйону він пройшов Харківщину, Луганщину, Донеччину, Запоріжжя. Командир відділення, згодом головний сержант – опора свого підрозділу.
У 2024 році доля подарувала йому кохання – він створив сім’ю з Наталією. Продовжував служити, отримав низку нагород, серед них – «За бойову звитягу» та орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Після травми знову повернувся в стрій, але війна принесла непомітну рану – тяжку хворобу. Михайло вів свій другий бій так само мужньо, як на передовій: без нарікань, з гідністю й вірою. До останнього підтримував побратимів і тримався світло.
2 вересня 2025 року Михайло Савчук відійшов у вічність – удома, серед рідних і в любові.
Григорій Думенко народився 9 червня 1983 року в селі Дубівці. Проживав з мамою і старшим братом. Навчався в Дубовецькій загальноосвітній школі, після закінчення якої поступив в Івано-Франківське училище, де здобув фах муляра-зварювальника.
Після повномасштабного вторгнення став на захист України, за яку віддав своє життя. Ніс службу на Покровському напрямку в складі 2 батальйону 68 окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша.
25 вересня 2024 року матері прийшла звістка, що Григорій пропав безвісти. А вже 4 жовтня 2025 року повідомили, що тіло її сина знайдено. Тоді ж вона дізналася, що син загинув 25 вересня 2024 року на Донеччині: Покровський напрямок село Маринівка. А перед загибеллю ще два дні разом з побратимами з усіх сил утримували позицію в селі Маринівка.
