Руслан Трач, головний сержант роти вогневої підтримки одного з батальйонів 102 бригади ТрО — родом з Верховини. Батько трьох синів, пішов до війська за місяць до повномасштабного вторгнення. Понад рік на “нулі”. Навчає молодих на позиціях.
У цивільному житті чоловік — фотограф, тривалий час працював над власними проєктами. Але якраз перед великою війною, восени 2022-го, вирішив змінити фах. Мав вибір — поїхати за кордон на заробітки або приєднатись до лав Збройних Сил України. Обрав ЗСУ, пише Армія Інформ.
“Я бачив, що окупанти від нас просто так не відчепляться і рано чи пізно доведеться брати до рук зброю. Досвід строкової служби я мав, проходив підготовку у навчальному центрі в Десні. Тож якраз за місяць до широкомасштабного вторгнення вступив до бригади територіальної оборони. А вже в середині березня минулого року в складі зведеного батальйону вирушив на виконання завдань”, – пригадує чоловік.
Спочатку тероборонці охороняли об’єкти критичної інфраструктури на Сумщині, Полтавщині, Харківщині, а згодом зайняли передові позиції на Донеччині. Саме тут була сформована рота вогневої підтримки, у якій Руслан, після проходження навчання в школі натовської підготовки, обійняв посаду головного сержанта:
“Це було круто, навчались, як книжка пише: заняття з фізичної підготовки відбувались на межі можливостей, пройшли ґрунтовні теоретичні навчання, тактичну медицину тощо. У підрозділ я повернувся зі значним багажем знань”.
Уже понад рік рота вогневої підтримки майже постійно перебуває «на нулі». Періодично воїни відбивають ворожі атаки, ще не втратили жодної позиції.
У час відносного затишшя захисники тренуються та вивчають зразки нового озброєння, що надходять до підрозділу.
“У нашій роті всі воїни вмотивовані, постійно рвуться в бій, ніхто не хоче відсиджуватись по посадках, – веде далі Руслан Трач. – Загалом ми швидко освоюємо нову зброю. Інколи хлопці знають навіть більше про той чи інший тип, ніж інструктори. До речі, навчання у нас проводяться систематично: і для сержантів, щоб ті краще усвідомили свою місію, і для всього особового складу. Наше командування чудово розуміє: що краще навчені бійці, то результативніше вони воюють”.
Розповідаючи про окупантів, головний сержант зауважує, що ті здебільшого працюють малими групами, намагаючись знайти слабкі місця в обороні українців.
“Ворог теж навчається, у нього з’являється краще озброєння. На початку цьогорічної весни на нашій ділянці оборони пробувала заходити добре оснащена група. По їхньому спорядженню було видно, що це кадрові військові. Атаку ми, звісно, відбили. Ще бачимо, що росіяни часто проводять ротації. Коли заходять «новенькі», вони насмілюються виходити на вогневий контакт: ще не знають, що у нас тут працює найрезультативніший снайпер бригади. Тож приїжджають, пробують стріляти, дістають «по зубах» і тоді вже відходять вглиб лісу та сидять, як миші по норах. Тому, коли чуємо стрілкові бої, знаємо, заїхали «свіженькі», – описує захисник.
Найнебезпечніший опорний пункт роти, з якого тероборонці контролюють ділянку лісу, розміщений усього за кілька десятків метрів від ворога. Українські воїни чатують на цих позиціях і вдень, і вночі – не втрачають пильності, бо противник може швидко підійти на відстань кидка гранати.
“Це дуже небезпечно, тому навіть звичайне чергування є вкрай виснажливим та забирає багато сил. Але попри все у хлопців – бойовий дух. Через таку близькість позицій тут рідше працює ворожа великокаліберна артилерія, бояться накрити й своїх. Наших хлопців це, звичайно ж, влаштовує, багато з них раді тому, що мають можливість, як вони кажуть, «порубатися з окупантом на калашах», – відвертий воїн.
Найбільше Руслану запам’ятався бій за одну із позицій, котру ворог наважився штурмувати попри попередні невдалі спроби. Бій тривав довго, в українських захисників, яких росіяни щільно обстрілювали зі стрілецької зброї та накривали мінометами, практично закінчився БК. Аби дістатись до цієї позиції та доставити необхідні боєприпаси, потрібно було понад кілометр пройти пішки через посадку, що прострілювалася.
“Ми разом з двома бійцями під’їхали на авто якомога ближче до тієї позиції, а далі — взяли важезні цинки в руки і гайда бігти… у броні зі зброєю… Тут починають вже нас обстрілювати, навколо кулі свистять, поряд міни вибухають. Я біжу з тими цинками і думаю: «Це щось нереальне… Я таке тільки в кіно раніше бачив». Хлопці якоїсь миті падають, кажу: «Чого ви падаєте, як кулі вже просвистіли, вперед! Там нас хлопці чекають, їм БК треба!». Прибігли на позицію, відхекуємося, а побратими не вірять, що ми це зробили. Адже іншому підрозділу, який тримав позицію з нашими тероборонцями, їхні товариші у цій ситуації принести БК відмовилися”, – пригадує Руслан.
Нині Руслан як головний сержант — права рука командира, який здійснює комунікацію офіцерів із сержантами та рядовими. Також він відповідає за справність зброї, освоєння нових її видів, навчання особового складу та підтримання дисципліни у підрозділі. Але найважчим для нього є відправляти на бойове завдання молодих хлопців. Руслан говорить, що одразу на місці цих воїнів бачить своїх синів, а у нього їх — троє:
“Зі мною в підрозділі служить однокласник мого старшого сина. Коли він із товаришами такого самого віку приходять і просяться стати до бою, у мене перед очима одразу ж постає моя дитина. Мій теж часто проситься в армію, але мусить допомагати матері по господарству, адже двоє менших ще навчаються. Важко нести відповідальність за молодь, щоразу думаю, у них ще ні дружин, ні дітей. Але водночас розумію, що маємо боронити нашу землю та знищити і вигнати усіх ворогів. Тож усі сили спрямовую, щоби з кожного бійця зробити сильного воїна. Разом переможемо!”.
