Йому було 22, коли він вирішив іти до війська. За віком під мобілізацію Михайло ще не підпадав, а старший брат уже служив — зараз він у 128-й бригаді на Запорізькому напрямку. Тож хлопця на службу спочатку не брали. Тоді він нічого не сказав батькам, самостійно пройшов військово-лікарську комісію і підписав контракт, пише КУРС з посиланням на УП.Життя.
На мамині заперечення відповів коротко: «Я вже виріс із тих років, аби сі слухати. То вже треба робити».
Реклама
Родом Михайло з села Козаківки на Івано-Франківщині. Після учебки у Старичах та фахової підготовки потрапив до 106-го батальйону 63-ї окремої механізованої бригади — солдатом у взвод розвідки. Воював на Донецькому напрямку, у Серебрянському лісі. У підрозділі мав позивний «Франик».
Чотири роки Михайло пройшов на передовій. Каже, що війна тепер зовсім інша: раніше треба було копати й ховатися від снарядів, а зараз усюди дрони.
«FPV летить прямо у вас. Вона сі диве аби попасти у вас. І дожене. І не спричеш від того. Як нема дронів, то і нема як воювати», — розповідає воїн.
Навесні 2026 року під час заходу на позицію в районі Лимана Михайло потрапив під удар ворожого FPV-дрона на оптоволокні. Унаслідок вибуху він втратив обидві ноги вище колін.
Життя йому врятував 60-літній побратим із Коломиї. Почувши по рації про поранення, він не зважав на загрозу нових атак дронів, сів у машину, приїхав і забрав пораненого. Зі стабілізаційного пункту Михайла доправили до Харкова, а звідти — до Києва, де медики провели кілька етапів операцій і підрізали кістки для подальшого протезування.
Сьогодні боєць проходить реабілітацію у реабілітаційному центрі Unbroken у Львові і вчиться заново ходити — якраз пішов другий тиждень, як йому поставили колінні модулі. Проте поранення не змінило його характеру: він залишився таким же впертим і сильним, у найкращому сенсі цього слова.
Дорога до рідного села непроста: від Болехова до Тисова ще є асфальт, а далі — лише ґрунтовка, куди місцеві таксисти їхати відмовляються або правлять шалені гроші (доїжджати допомагає знайомий водій Василь). Проте тепер поїздки з лікарні до батьків стануть незалежними від транспорту. У межах ініціативи «Боротись за своїх. Гідне життя ветеранам» Михайлові передали адаптований автомобіль. Посвідчення водія у нього поки немає, тож за кермом наразі їздитиме хтось із рідних, зокрема батько.
Читайте: Вивів з-під вогню десятьох побратимів: історія прикордонника з Калуша.
