У Києві на Майдані 17 жовтня прощаються з Миколою Микитенком, ветераном АТО, який у ніч проти 11 жовтня підпалив себе на майдані Незалежності.
Як повідомляє Укрінформ, незважаючи на дощ, на церемонію прощання прийшло чимало людей. Станом на 10 годину ранку їх понад сотня. Люди принесли квіти. Це ветерани АТО, рідні Миколи Микитенка, активісти, просто кияни.
Прощання відбувається на тому місці, де Микола Микитенко у ніч проти 11 жовтня в однострої з бойовими нагородами вчинив самоспалення на знак протесту проти політики української влади. Тоді ветерана АТО госпіталізували з 97 % опіків тіла. Микитенко помер вранці 14 жовтня, в День захисника України.
Як зазначила донька ветерана Юлія, її батько чинив протест проти політики капітуляції Володимира Зеленського.
За словами доньки ветерана, мотиви вчинку батька – суто політичні – незгода з діями чинної влади, а саме: розведення військ на лінії розмежування і повзуча окупація Росії.
За словами Юлії, після самопідпалу і смерті її батька з нею контактували лише побратими, волонтери та громадські активісти. Ніхто з Офісу президента або представників влади до дівчини не звертався.
Міністерство у справах ветеранів України висловило співчуття родині та побратимам загиблого ветерана АТО Миколи Микитенка.
“На жаль, Україна втратила ще одного патріота і свого захисника… Україна не повинна втрачати воїнів ще й в мирному житті. Загибель ветерана потребує посиленої уваги з боку усіх відомчих структур щодо причин, які призвели до даної трагедії”, – висловилися в мінветеранів.
За даними громадської організації “Відсіч”, у 2014 році Микола Микитенко брав участь у боях під Слов‘янськом. Під час евакуації збитого вертольота на Карачуні він отримав поранення. Після лікування служив у різних бойових підрозділах.
Офіра
Зі смолоскипом порівняла жертву Миколи Микитенка письменниця Оксана Забужко.
“Самоспалення за те, що любиш і в що віриш (чому бажаєш “життя вічного”), – це НЕ “самогубство” (…!!!!). Це ОФІРА, жертвоприношення (за Христовим взірцем, любі мої побожні парафіяни, саме так – за Христовим взірцем!). Прочитайте, врешті, той “Апокриф”, тобто наші з Блаженнішим Святославом “Чотири розмови про Лесю Українку” (ви думаєте, для чого вони робилися, як не для того, аби допомогти суспільству розібратися в метафізичних питаннях, у яких у нас за сто років все заросло дикими хащами? Там дві розмови ледь не повністю присвячено темі мучеництва, різниці між християнською й поганською (в т.ч. радянською й пострадянською!) філософією жертви; там мова не тільки про перших християн на арені з левами у “Руфінові й Прісціллі”, а й про Небесну Сотню і “священство мирян”, і про те, як євангельське “Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх” (Ів 15:13) працює через дві тисячі років в епохах суспільних катаклізмів”, – пояснює Забужко.
“Якщо ви вважаєте себе християнами, ви не можете не відчути, що досвідчений воїн, котрий досконало вміє ВБИВАТИ за Україну, але вибирає, замість (наприклад) теракту, САМОспалення, тобто принесення СЕБЕ в жертву, якраз і “кладе душу” ЗА НАС УСІХ – виправляє збиту нам в свідомості ієрархію вартостей, ЗАПЕРЕЧУЄ своєю мученицькою смертю постійний, щодня втовкуваний суспільству в голови пропаґандистський посил влади “та на хрєна вам здалась та Україна, щоб за неї вмирать!” – розвінчує письменниця пропаганду.
Оксана Забужко вважає, що цей живий смолоскип не тільки “очищає вогнем” такий гидко забруднений різномастими “ржаками” образ нашої прекрасної й трагічної країни, возносячи його до образу СВЯТОСТИ, а й сам стає “священником і вівтарем”.
“Микола Микитенко запалив свій смолоскип на те, аби ми не збилися зі шляху”, – наголошує Забужко.
