“Запізнилися з виходом і вирішили залишитися воювати”
– Ми залишилися під Розівкою, куди відійшли з попереднього місця дислокації – відступили з-під обстрілу “Градами”. Розівка – це донецьке село біля кордону із Запорізькою областю. Там батальйон фактично розділився. Основна частина особового складу знялася і рушила на Делятин. Чотирнадцятеро нас залишилося – ми запізнилися з виходом.
Склалася, як я розумію, така ситуація: хтось у батальйоні дуже запанікував, паніка поширилася на більшість складу, і керівництво прийняло рішення відвести батальйон на місце дислокації в Делятин. Як би то правильно висловитися? – відвести, щоби відновити боєздатність. Рушили через Запоріжжя. Бійці розповідали, що коли охололи чи, краще сказати, отямилися, то були вже в дорозі. Повертатися було вже нелогічно, бо, з одного боку, був наказ командування батальйону йти в Делятин. З іншого боку, в самому батальйоні між бійцями не було одностайності у тому, як слід вчинити.
Ми запізнилися з виходом, бо не отримали разом з усіма розпорядження зніматися з місця. Всі, хто залишився, одноголосно вирішили не покидати зону бойових дій. Майор Василь Вінтоняк як старший офіцер, – а він один залишився від складу командування батальйону, – взяв на себе функції керування нашим підрозділом і зв’язався зі Штабом Сухопутних військ. Звідти телефоном отримав наказ рушити на з’єднання з рівненським батальйоном тероборони.
В 2-му батальйоні “Горинь” організація служби виявилася на порядок вищою, ніж була в 5-му батальйоні “Прикарпаття”. Працювала розвідка, штаб, всі служби були скоординовані і діяли злагоджено. В багатьох випадках було аж заздрісно, а в багатьох гірко до сліз, коли порівнювали з тим, як самі воювали. З цим батальйоном наш підрозділ почувався впевнено. Працювали разом до моменту отримання письмового наказу рушити на місце дислокації у Делятин. До речі, так само письмово було оформлене наше відрядження в розпорядження рівненського батальйону.
“З автоматами проти “Градів” не перли”
– Перший місяць в зоні АТО стояли під Амвросіївкою, там були передані в розпорядження 72-ї бригади, яку потім винищили “Градами”. Наші хлопці допомагали вивозити поранених з поля бою.
Після цього працювали на блокпостах вздовж українсько-російського кордону в районі сіл Побєда і Ольгине Донецької області. За весь час, що ми були на передовій і виконували завдання з охорони прикордонної території, жодного разу не отримали артилерійського прикриття чи допомоги бронетехнікою. Коли почали бити по всіх наших постах, бійці відійшли з позицій. Я людей не звинувачую, бо з автоматами проти “Градів” і мінометів не попреш. Ну, ми й не перли. Обстріл вівся з території Росії – точніше, зі смуги, яка вважається нічиєю, з боку Росії. Били прицільно. Ми бачили, звідки ведуть вогонь, яке озброєння у ворога, скільки його, повідомляли вищому командуванню. Повідомлення залишалися без відповіді.
Спочатку ми відступили за наказом командування. Це було усне розпорядження командира батальйону. В умовах війни – це наказ. Тут командування батальйону немає в чому звинувачувати – так зберегли життя людей. І це важливо. Потім прийшов так само усний наказ вищого рівня, щоби зайняти попередні позиції. В той час на наших позиціях уже знаходилися російські війська. Тому цей наказ не виконали.
Мене розпитували про перебіг подій у військовій прокуратурі, яка порушила кримінальну справу щодо нашого батальйону. Висунули звинувачення за чотирма статтями, серед яких невиконання наказу і дезертирство. У прокуратурі мені чітко дали зрозуміти: побутує думка, що через те, що 5-ий батальйон відійшов з позицій, наші війська потрапили в оточення під Іловайськом. Слідчим сказав і зараз повторю: це повна нісенітниця. Так, могли хлопці протриматися – аж цілих 5 хвилин. Потому вивозили би з блокпостів КАМАЗами тіла вперемішку з землею – таке місиво лишається після зачистки території “Градами”. Вважаю, що дії командування на той час були доцільними і виправданими.
Інша справа, що командир прийняв рішення вивести батальйон на переформування в Делятин без наказу вищого командування. На мою думку, це була помилка. Через це багатьох бійців, які не хотіли покидати зону АТО, але мусили виконувати наказ комбата, тепер звинувачують у дезертирстві.
“За непонятки на передовій бійці платять життям”
– До Франківська прибули 14 чоловік особового складу батальйону плюс офіцер військової служби правопорядку, майор юстиції Віталій Дмитрик. Військовий комісар зв’язався з командуванням частини, і нам дали кількаденну відпустку. Та знову маємо якісь “непонятки”. Більшості людей сказали, що 8 вересня вони мають бути в частині. Після чого мені потелефонував підлеглий і повідомив, що його зобов’язали прибути в Делятин 3-го – так само, як загальний склад батальйону, що прибув раніше. Бачимо, що тут на місці воєнкоми не можуть між собою узгоджувати дії і видавати якесь одне рішення.
Так само і на передовій. Бійці є заручниками суперечливих рішень вищого військового керівництва. Вони розплачуються за непорозуміння на передовій своїм життям. Невиправдано висока ціна.
Ще одна річ, з якою часто стикалися і яка зумовлює негативні наслідки для нашого війська. Коли йде пряма агресія з російського боку, від командування часто чуємо наказ “наблюдать”. Тобто замість того, щоби дати відсіч порушнику кордону чи нападнику, мусимо спостерігати. Коли наші бійці доповідають, що бачать ворожих снайперів, які відстрілюють наших же солдат, приходить відповідь: “по снайперу – попереджувальний”. Хлопці недарма вважають, що складається враження, ніби хочуть покласти якнайбільше солдат із західних областей. Що “бандерівців” нагорі бояться і тому не озброюють, не прикривають, всіляко підставляють.
Зовсім свіжа ситуація, яка це ілюструє, – як зупиняли 5-ий батальйон, коли той ішов у Делятин. Батальйон посунув київською трасою. І певно, у верхах комусь перемкнуло, наче він зі зброєю йде на Київ. Тому підняли окрему бригаду десантних військ, – умисно не буду називати її розташування і номер, – і дали десантникам завдання оточити наших хлопців та запропонували їм здатися. Це було під Кіровоградом. Під дулами калашнікових 5-ий батальйон склав трофейне озброєння і відстояв особисте.
За те, що не погодилися скласти свою зброю, хлопцям велика повага. Це свідчить, що вони не дезертири. Хай був наказ комбата відходити, але це був організований відхід, а не втеча. Мною та багатьма іншими було заявлено прокурору, що винних слід шукати не в батальйоні, а у вищому ешелоні командування.
Фатальні непорозуміння на передовій викликані також витоком інформації. Від журналістів? Ще одна нісенітниця. Комбат батальйону, до якого ми були прикріплені, розповідав: отримуючи наказ від вищого керівництва прибути на місце призначення, він приймав рішення зманеврувати і змістити точку дислокації в заданому районі. Через деякий час виявлялося, що росіяни “Градами” проходяться саме по тому місцю, де мав дислокуватися батальйон.
Криси в штабі? Проблема значно ширша. Мали випадок, коли по рації, а саме по закритому каналу зв’язку, почули: “Доброє утро, господа офіцери!” – з такою особливою російською фонетикою. А через кілька секунд на нас уже летіли мінометні снаряди. Нас мають можливість слухати. І це велике упущення відповідних воєнних служб. Вони мали би працювати на подавлення радіосигналів. Знаю, що є техніка, яка це робить. Але вона не використовується.
Техніка і оснащення підрозділів, які воюють, – ще одна «непонятка». Найбтяжча техніка, яка була у нас, – це шкільні автобуси, “таблетки” (санітарні машини перевезення) й кухня. Франківського мера з бетеером ми в очі не бачили. Прийшли кілька позашляховиків, але не доведені до стану, коли в них можна працювати на передовій – хлопці на дверцята свої броники кидали, щоби від куль захиститися. Гранатомети, які були у нас, були трофейні.
Спочатку, коли батальйон їхав на бойові дії, у нас був один комплект захисту на 8-9 чоловік. Майор Баран загинув не тому, що віддав солдату свій захист. Він відмовився приймати цей захист, бо його привезли для командування. Майор одразу сказав, що не візьме собі, поки захист не отримають всі солдати, і передав броник і каску солдату на посту. Тому й загинув. З великої літери Офіцер і Людина був, світла йому пам’ять.
Що ще провокує втрати в українських частинах? Російська сторона вже місяць як веде проти нас справжню партизанську війну – використовує невеликі диверсійні підрозділи. Ми такої тактики не застосовуємо взагалі. Воюємо за “старою” схемою: лінія оборони, стали, окопалися, наблюдаємо. Разом із тим мали би діяти мобільні загони, розвідувальні групи, дозори, які викривали би і знищували противника. Ворог зараз відкрито не б’є – той час минув. Вже у Другу світову як основний застосовували прийом “вийшов – наніс удар – відійшов”.
Очевидно нам, бійцям, треба вимагати повністю змінити тактику ведення бойових дій. І виключати “проїзди” командування.
Записала Наталія Кушніренко