Війна. Початок.
– Розкажіть, чим займалися перед тим, як опинитися на Сході?
Все життя живу у Франківську, займався з 5 років спортом, потім був у трудових резервах. Навчався в Інституті нафти і газу, де мене тренував відомий на той час Богданов, я займався боксом і став чемпіоном СРСР з боксу, потім трикратним чемпіоном. Спортивну кар’єру вирішив закінчити, бо в нашій державі досягати чогось більшого було складно. За кордоном я би вже був багатою людиною, але не тут.
Часто ходжу з дружиною на ринок, а мене досі впізнають, знають, що я чемпіон з боксу у важкій вазі. Наступним періодом мого життя була контрактна служба 3 роки в спецроті у Франківську.
До того, як попав в АТО, ми з дружиною планували ремонт, тож після служби мав їхати працювати за кордон – як справжній чоловік, але все обірвала війна. Я пішов добровольцем на фронт.
– Чи проходили підготовку?
2 серпня мене призвали. Спочатку ми тренувалися 15 днів – це скорочений курс. Я, оскільки маю військовий досвід, просто нагадав собі деякі навички.
Наша "Гірсько-піхотна стрілецька Туркестансько-Закарпатська бригада" спочатку була на базі в Мукачево, а потім нас вже по гарячих точках розподілили. Я і кілька більш досвідчених товаришів вже на третій день поїхали воювати. Перша точка – це селище Тепле в Луганській області. А далі понеслося – аеропорт, кордон…
– Згадайте про перші дні в АТО, якими вони були для Вас?
Спочатку, коли ми приїхали в Луганську область, то перші два дні було більш-менш спокійно, ми навіть жартували між собою, що це нагадує дитячий табір відпочинку. Але після того пішли "Гради", і було вже не до сміху.
Ми поправляли бліндажі лопатою, бо просто не було часу чекати техніку. Все швидко.
– Ви воювали на кордоні, що там відбувалося?
В Станиці Луганській – це прикордонна зона – ми були місяць, і це був найбільш пекельний період. У нас фактично не було нормальної техніки, всього три старі танки. Нас обстрілювали з "Градів", "Ураганів".
А "Град" – це коли ти маєш менше хвилини, аби сховатися в бліндаж, і якщо ти цього не зробиш, то помреш.
Трохи легше, коли поруч так звана "зельонка" – смуга лісу, бо верхівки дерев затримують "гради" і траєкторія осколків змінюється. Але ми стояли в полі, просто як живі мішені.
Фронт.
– Хто воював поруч з Вами?
Зі мною воювали чоловіки різного віку, з багатьох регіонів України – і з Центру, і з Заходу, і з Півдня, зі Сходу. Зі всіма знаходили спільну мову.
– Вам доводилося відступати?
По тобі стріляють, а нам приходить наказ від командування не давати відповіді, не провокувати Росію на війну. Це було в час перемир’я.
А як діяти, коли тебе просто вбивають? Снаряд від "Граду" розміром з метр, а осколки такі гострі, що голитися можна.
Відступи повторювалися не раз. Ми могли йти в наступ, а отримували команду "не провокувати Росію", то ми просто поверталися на позиції і нас просто перекидали в інші точки.
– А як із комунікацією? Спілкувалися між собою?
Керівництво часто не контактує між собою, але ми із військовими тримаємося разом, ми всі брати. Тому не залежно від командування ми один одного підтримуємо.
Я був і під Дебальцеве, і в Теплому, і в інших точках, останнє, що ми звільнили – це селище Нікішине. Це особлива точка, оскільки саме в Нікішене ми ходили у рукопашні бої. Одного разу нам дали прогнилі патрони, якими просто неможливо було стріляти з автомата. В боях патрони йшли так швидко, що поки ти дістанеш інші, то можеш отримати кілька пострілів у голову. Усе треба було робити дуже швидко – перезаряджати автомат, реагувати, ховатися при потребі.
– А як відбувалися рукопашні бої?
В рукопашний бій ми йшли, коли не вистачало патронів. Ти ж не будеш сидіти в окопі і чекати гранати?
Також нас намагалися взяти в кільце танками, ми відстрілювалися. Сепаратисти, після того, як ми частину з них розбили, покликали на допомогу російських десантників з Рязанського училища.
Рукопашні бої відбувалися із ножем в одній руці і нагостреною саперною лопатою в іншій. Я бачив все: і відрубані голови, і понівечені тіла. Це було справжнє пекло. Я його бачив.
– Як реагували сепаратисти на вас?
Боялися. Коли падали на землю, то підіймали руки, кричали, просили не вбивати. Багато крові, стогонів. Людей без ноги, руки.
Перед тим, як іти в рукопашний бій, ми кололи собі знеболювальні, щоб не відчувати болю. І ще знімали бронежилети, бо вони лише додавали ваги.
– Опишіть бій в Нікішине.
Один з боїв відбувався прямо в місті. Сепаратисти ховалися в школі, яка мала 5 поверхів, а ми були фактично на відкритій місцевості, як на долоні. Це там ми дізналися про нову російську зброю, про яку раніше не знали, – називають її "Тюльпанами".
Невеликий снаряд, який вистрілюють десь 300 метрів над головою, і від нього летять червоні промені до землі, немов від феєрверку. Жодного звуку, ця картина нагадує квітку. Але як тільки ці "промені" досягають землі, то розносять все під собою і ще на широкий радіус довкола. Вижити дуже складно, поранення надважкі.
– Як Ви отримали поранення?
Я вибіг з укриття, аби перезарядити зброю, побачив жилий будинок із вибитими вікнами, застрибнув в одне з них. Побачив старий диван, іще зі сталінських часів, а на ньому упаковки від перев’язочних матеріалів валяються, шприци, знеболювальне, бронежилет. Я обережно оглянув приміщення, але нікого не було видно, було зрозуміло, що звідси нещодавно пішли. Причому військовий робив усе швидко. Потім я оглянув упаковки, а там було написано "зроблено в Росії".
В той вечір був великий червоний місяць, ми іще з хлопцями говорили, що, певно, буде кривавий бій сьогодні. Але такий місяць і освітлює краще, хоч щось видно перед собою.
Я витрусив з бронежилета бронебійні патрони, бо для українських військових вони в дефіциті, ці патрони пробивають навіть бронежилет.
Трохи згодом почався наступ сепаратистів, наш БМП намагався відбитись, але невдало. Коло мене гахнув снаряд, і мене вибуховою хвилею віднесло так, що я влетів у стіну будинку навпроти і пробив її головою. Прийшов до тями від того, що мені стало дуже гаряче, виявилося – в мене горіли штани. Я ледве встав на ноги, побачив хату закинуту, де стояло корито для свиней з водою. Жодних людей, одні тварини. Опустив ноги в корито і загасив вогонь.
Пізніше вже я постраждав ще раз, від фугасної міни, мене знову відкинуло. Я втратив свідомість. Отямився, коли мене везли до медпункту, пам’ятаю, що міцно тримав в руках зброю і не хотів віддавати, туго розуміючи, де я і що зі мною сталося. Потім мені пояснили, що я поранений і мене везуть до лікарів. Я був весь у крові.
Але мені таки щастить, бо я живий.
– Ви все запам’ятовуєте? Як взагалі можливо втримати в голові побачене?
Я записую в блокноті дати, людей, події. Весь час, поки був, взагалі вів щоденник, але з ним сталася халепа, він згорів. Тепер завів новий блокнот, трохи в ньому нотував.
Особливо записував імена поранених, загиблих, місця. В проміжках між боями швидко робив записи, але бували такі бої, коли навіть сигарету не встигаєш викурити: тільки запалиш, як починається.
Війна. Зсередини.
– Як у вас було із пересилкою? Як отримували передачі?
Речі, медичні засоби, термобілизну, карту пам’яті на телефон мені передавала дружина. Надсилала до Старобільська, а далі ми просто на БТРах приїздили і забирали. Хоча в місті було багато сепаратистів, але ми їх відганяли і забирали посилки.
Бувало часто таке, що ділилися речами, особливо якщо отримували від волонтерів і наших родин кілька комплектів. В одного із наших побратимів, наприклад, повністю згоріла форма, треба було одягнути, то я віддав свою.
– Як би Ви описали сепаратистів, що воювали проти вас?
Це в основному місцеві люди, але є кілька типів. Перший – ті, що самі добровільно налаштовані за так звані "ДНР", "ЛНР" і погрожують вбивати наших військових, якщо ті не перейдуть в їхні ряди.
А є інший тип – зеки, наркомани, яким промивали мозок – і вони йшли, хто за гроші, а хто просто за дозу. Я таких бачив. Ми навіть знаходили упаковки від наркотиків не раз. Деяким платили за підтримку Росії.
А є ще третій тип, який готовий був перейти на наш бік. Але вони боялися, бо їхні керівники активно комунікували з російською стороною. Це раби ситуації.
– А як місцеві жителі до вас ставилися?
На прикордонні було таке, що ми носили місцевим їжу, бо вони би просто загинули від голоду. Це люди похилого віку. А потім вони нас здали сепаратистам, показавши навіть стежку, якою ми йшли. У них за хатою сепаратисти поставили міномети. Як це зрозуміти? Як це можна зрозуміти?
Також кілька разів до нас у табір приходив дід просити їжі, води, розпитував, як ми. Ми спочатку обережно ставилися, а потім повірили йому. Все-таки літня людина.
Аж раз один із наших хлопців помітив, як дід відійшов від табору і дзвонить по мобільному, щось розповідає. Виявилось, розвідував, наступного дня цю точку обстріляли сепаратисти. Старих використовували в таких цілях.
У Щасті реакції були дуже різні: одні нас благословляли, а інші просто плювали в наш бік. Якось ми не витримали і кажемо одним таким місцевим: "Ми фашисти? Ми дітей їмо? А хочете вас з’їмо разом із картоплею?" – і автомат на них направили. Ті злякалися, почали просити не стріляти. Ми не збиралися, лише лякали, це була емоція. Пішли звідти, залишивши їх в спокої.
– А сепаратистів вивозили в медчастини?
Коли був у госпіталі в Артемівську, то на одному поверсі лежали ми із пораненнями, а на інших були сепаратисти, яких, мовляв, мали обмінювати на наших хлопців. Нам не дозволяли до них виходити. Але я не міг загасити в собі ненависть – от нещодавно ми з ними боролися насмерть, а тепер вони лежать просто на сусідньому поверсі.
Війна. Епілог.
…Моєму знайомому відрізали руку, бо у нього було татуювання із тризубом. Відрізали просто ножем.
Я теж маю татуювання, але воно у мене зашифроване, його не зрозумієш зразу. Але там теж є українські символи. Мені його товариш на фронті зробив. Воно мені про війну нагадує і про країну, яку я не залишу.
Розмовляла Катерина Гладка
Раджи Гафаровим опікується громадська ініціатива Поранені SOS,
дякуємо за допомогу в організації інтерв'ю Наталії Сербин
