субота, 23 вересня

Раджи Гафаров: "Я бачив все: і відрубані голови, і понівечені тіла. Це було справжнє пекло. Я його бачив..."

Його звати Раджи Гафаров. Зустрічає мене в дверях невеликої квартири в одному з нових будинків Франківська. В руках тримає милицю і широко усміхається, заявляючи, що він не дуже добре виглядає, якщо я надумаю фотографувати. Свою історію називає просто: "Як я повернувся із пекла".

Війна. Початок.

– Розкажіть, чим займалися перед тим, як опинитися на Сході?

Все життя живу у Франківську, займався з 5 років спортом, потім був у трудових резервах. Навчався в Інституті нафти і газу, де мене тренував відомий на той час Богданов, я займався боксом і став чемпіоном СРСР з боксу, потім трикратним чемпіоном. Спортивну кар’єру вирішив закінчити, бо в нашій державі досягати чогось більшого було складно. За кордоном я би вже був багатою людиною, але не тут.

Часто ходжу з дружиною на ринок, а мене досі впізнають, знають, що я чемпіон з боксу у важкій вазі. Наступним періодом мого життя була контрактна служба 3 роки в спецроті у Франківську. 

До того, як попав в АТО, ми з дружиною планували ремонт, тож після служби мав їхати працювати за кордон – як справжній чоловік,  але все обірвала війна. Я пішов добровольцем на фронт.

– Чи проходили підготовку?

2 серпня мене призвали. Спочатку ми тренувалися 15 днів – це скорочений курс. Я, оскільки маю військовий досвід, просто нагадав собі деякі навички.

Наша "Гірсько-піхотна стрілецька Туркестансько-Закарпатська бригада" спочатку була на базі в Мукачево, а потім нас вже по гарячих точках розподілили. Я і кілька більш досвідчених товаришів вже на третій день поїхали воювати. Перша точка – це селище Тепле в Луганській області. А далі понеслося – аеропорт, кордон…

– Згадайте про перші дні в АТО, якими вони були для Вас?

Спочатку, коли ми приїхали в Луганську область, то перші два дні було більш-менш спокійно, ми навіть жартували між собою, що це нагадує дитячий табір відпочинку. Але після того пішли "Гради", і було вже не до сміху.

Ми поправляли бліндажі лопатою, бо просто не було часу чекати техніку. Все швидко.

– Ви воювали на кордоні, що там відбувалося?

В Станиці Луганській – це прикордонна зона  ми були місяць, і це був найбільш пекельний період. У нас фактично не було нормальної техніки, всього три старі танки. Нас обстрілювали з "Градів", "Ураганів".

А "Град" – це коли ти маєш менше хвилини, аби сховатися в бліндаж, і якщо ти цього не зробиш, то помреш.

Трохи легше, коли поруч так звана "зельонка" – смуга лісу, бо верхівки дерев затримують "гради" і траєкторія осколків змінюється. Але ми стояли в полі, просто як живі мішені.

Фронт.

– Хто воював поруч з Вами?

Зі мною воювали чоловіки різного віку, з багатьох регіонів України  і з Центру, і з Заходу, і з Півдня, зі Сходу. Зі всіма знаходили спільну мову.

– Вам доводилося відступати?

По тобі стріляють, а нам приходить наказ від командування не давати відповіді, не провокувати Росію на війну. Це було в час перемир’я.

А як діяти, коли тебе просто вбивають? Снаряд від "Граду" розміром з метр, а осколки такі гострі, що голитися можна.

Відступи повторювалися не раз. Ми могли йти в наступ, а отримували команду "не провокувати Росію", то ми просто поверталися на позиції і нас просто перекидали в інші точки.

– А як із комунікацією? Спілкувалися між собою?

Керівництво часто не контактує між собою, але ми із військовими тримаємося разом, ми всі брати. Тому не залежно від командування ми один одного підтримуємо.

Я був і під Дебальцеве, і в Теплому, і в інших точках, останнє, що ми звільнили – це селище Нікішине. Це особлива точка, оскільки саме в Нікішене ми ходили у рукопашні бої. Одного разу нам дали прогнилі патрони, якими просто неможливо було стріляти з автомата. В боях патрони йшли так швидко, що поки ти дістанеш інші, то можеш отримати кілька пострілів у голову. Усе треба було робити дуже швидко  перезаряджати автомат, реагувати, ховатися при потребі.

– А як відбувалися рукопашні бої?

В рукопашний бій ми йшли, коли не вистачало патронів. Ти ж не будеш сидіти в окопі і чекати гранати?

Також нас намагалися взяти в кільце танками, ми відстрілювалися. Сепаратисти, після того, як ми  частину з них розбили, покликали на допомогу російських десантників з Рязанського училища.

Рукопашні бої відбувалися із ножем в одній руці і нагостреною саперною лопатою в іншій. Я бачив все: і відрубані голови, і понівечені тіла. Це було справжнє пекло. Я його бачив.

– Як реагували сепаратисти на вас?

Боялися. Коли падали на землю, то підіймали руки, кричали, просили не вбивати. Багато крові, стогонів. Людей без ноги, руки.

Перед тим, як іти в рукопашний бій, ми кололи собі знеболювальні, щоб не відчувати болю. І ще знімали бронежилети, бо вони лише додавали ваги.

– Опишіть бій в Нікішине.

Один з боїв відбувався прямо в місті. Сепаратисти ховалися в школі, яка мала 5 поверхів, а ми були фактично на відкритій місцевості, як на долоні. Це там ми дізналися про нову російську зброю, про яку раніше не знали,  називають її "Тюльпанами".

Невеликий снаряд, який вистрілюють десь 300 метрів над головою, і від нього летять червоні промені до землі, немов від феєрверку. Жодного звуку, ця картина нагадує квітку. Але як тільки ці "промені" досягають землі, то розносять все під собою і ще на широкий радіус довкола. Вижити дуже складно, поранення надважкі. 

– Як Ви отримали поранення?

Я вибіг з укриття, аби перезарядити зброю, побачив жилий будинок із вибитими вікнами, застрибнув в одне з них. Побачив старий диван, іще зі сталінських часів, а на ньому упаковки від перев’язочних матеріалів валяються, шприци, знеболювальне, бронежилет. Я обережно оглянув приміщення, але нікого не було видно, було зрозуміло, що звідси нещодавно пішли. Причому військовий робив усе швидко. Потім я оглянув упаковки, а там було написано "зроблено в Росії".

В той вечір був великий червоний місяць, ми іще з хлопцями говорили, що, певно, буде кривавий бій сьогодні. Але такий місяць і освітлює краще, хоч щось видно перед собою.

Я витрусив з бронежилета бронебійні патрони, бо для українських військових вони в дефіциті, ці патрони  пробивають навіть бронежилет.

Трохи згодом почався наступ сепаратистів, наш БМП намагався відбитись, але невдало. Коло мене гахнув снаряд, і мене вибуховою хвилею віднесло так, що я влетів у стіну будинку навпроти і пробив її головою. Прийшов до тями від того, що мені стало дуже гаряче, виявилося – в мене горіли штани. Я ледве встав на ноги, побачив хату закинуту, де стояло корито для свиней з водою. Жодних людей, одні тварини. Опустив ноги в корито і загасив вогонь.

Пізніше вже я постраждав ще раз, від фугасної міни, мене знову відкинуло. Я втратив свідомість. Отямився, коли мене везли до медпункту, пам’ятаю, що міцно тримав в руках зброю і не хотів віддавати, туго розуміючи, де я і що зі мною сталося. Потім мені пояснили, що я поранений і мене везуть до лікарів. Я був весь у крові.

Але мені таки щастить, бо я живий.

– Ви все запам’ятовуєте? Як взагалі можливо втримати в голові побачене?

Я записую в блокноті дати, людей, події. Весь час, поки був, взагалі вів щоденник, але з ним сталася халепа, він згорів. Тепер завів новий блокнот, трохи в ньому нотував.

Особливо записував імена поранених, загиблих, місця. В проміжках між боями швидко робив записи, але бували такі бої, коли навіть сигарету не встигаєш викурити: тільки запалиш, як починається.

 

Війна. Зсередини.

– Як у вас було із пересилкою? Як отримували передачі?

Речі, медичні засоби, термобілизну, карту пам’яті на телефон мені передавала дружина. Надсилала до Старобільська, а далі ми просто на БТРах приїздили і забирали. Хоча в місті було багато сепаратистів, але ми їх відганяли і забирали посилки.

Бувало часто таке, що ділилися речами, особливо якщо отримували від волонтерів і наших родин кілька комплектів. В одного із наших побратимів, наприклад, повністю згоріла форма, треба було одягнути, то я віддав свою.

– Як би Ви описали сепаратистів, що воювали проти вас?

Це в основному місцеві люди, але є кілька типів. Перший – ті, що самі добровільно налаштовані за так звані "ДНР", "ЛНР" і погрожують вбивати наших військових, якщо ті не перейдуть в їхні ряди.

А є інший тип – зеки, наркомани, яким промивали мозок – і вони йшли, хто за гроші, а хто просто за дозу. Я таких бачив. Ми навіть знаходили упаковки від наркотиків не раз. Деяким платили за підтримку Росії.

А є ще третій тип, який готовий був перейти на наш бік. Але вони боялися, бо їхні керівники активно комунікували з російською стороною. Це раби ситуації.

– А як місцеві жителі до вас ставилися?

На прикордонні було таке, що ми носили місцевим їжу, бо вони би просто загинули від голоду. Це люди похилого віку. А потім вони нас здали сепаратистам, показавши навіть стежку, якою ми йшли. У них за хатою сепаратисти поставили міномети. Як це зрозуміти? Як це можна зрозуміти?

Також кілька разів до нас у табір приходив дід просити їжі, води, розпитував, як ми. Ми спочатку обережно ставилися, а потім повірили йому. Все-таки літня людина.

Аж раз один із наших хлопців помітив, як дід відійшов від табору і дзвонить по мобільному, щось розповідає. Виявилось, розвідував, наступного дня цю точку обстріляли сепаратисти. Старих використовували в таких цілях.

У Щасті реакції були дуже різні: одні нас благословляли, а інші просто плювали в наш бік. Якось ми не витримали і кажемо одним таким місцевим: "Ми фашисти? Ми дітей їмо? А хочете вас з’їмо разом із картоплею?" – і автомат на них направили. Ті злякалися, почали просити не стріляти. Ми не збиралися, лише лякали, це була емоція. Пішли звідти, залишивши їх в спокої.

– А сепаратистів вивозили в медчастини?

Коли був у госпіталі в Артемівську, то на одному поверсі лежали ми із пораненнями, а на інших були сепаратисти, яких, мовляв, мали обмінювати на наших хлопців. Нам не дозволяли до них виходити. Але я не міг загасити в собі ненависть – от нещодавно ми з ними боролися насмерть, а тепер вони лежать просто на сусідньому поверсі.

 

Війна. Епілог.

...Моєму знайомому відрізали руку, бо у нього було татуювання із тризубом. Відрізали просто ножем.

Я теж маю татуювання, але воно у мене зашифроване, його не зрозумієш зразу. Але там теж є українські символи. Мені його товариш на фронті зробив. Воно мені про війну нагадує і про країну, яку я не залишу.

 

Розмовляла Катерина Гладка

Раджи Гафаровим опікується громадська ініціатива Поранені SOS,

дякуємо за допомогу в організації інтерв'ю Наталії Сербин

КОМЕНТУВАТИ