субота, 16 грудня

Франківськ гомеричний

Олексій Бобровников Журналіст, письменник.
Франик відкриває двері і виявляється чимось геть іншим, ніж здавалося на перший погляд.
Тарас Прохасько і Олег "Мох" Гнатів. Тарас Прохасько і Олег "Мох" Гнатів.

Я приїхав у Станіслав (він же Порт Франківськ) по гори, або, як вони ще тут кажуть, "горби". 

Серед гір завжди є Олімп, а всі горяни – олімпійці, адже вони мають хист відчувати себе пупом всесвіту, і це дуже тішить мене, подорожнього, бо я люблю і гори, і пупи, і таких людей; людей із міцною пуповиною до себе горішніх.

Між Порто-Франко і горами дуже міцний зв’язок; канал, що під’єднує це місто до "горбів", а міщан – до горян, як би вони не цуралися цього зв’язку. Адже вдаючи з себе галицьких аристократів, вони лишаються гірськими мешканцями, які весь час підсвідомо мріють вирватися з міста в оті свої "горби" – чи то "по гриби чи афени", чи просто надихатися смолою і ялівцем, аби відчути себе живими. 

Що ж тоді Франківськ, як не гетто для олімпійців; місце, де верховинці ховаються від себе справжніх, притрушуючи міським порохом суто божественні звичаї і звички?

Так з усіма верховинцями (гуцулами, бойками, сванами, лемками, шерпами), а я таки бачив трохи горян, хіба з памірськими зороастрійцями не ходив на пік Комунізму.

співак у ФранківськуМоє переконання в тому, що франківські горяни – олімпійці, утвердилося вчора, коли я побачив справжнього Гомера, котрий грав на укулеле (така маленька гітара, якщо хто не знає). 

Той дід грав і співав попри доволі сумну, похмуру днину, сидячи біля ратуші, власне, на самому камінні її будівлі, у ніші біля декоративної псевдоантичної амфори, що дивиться на вулицю Галицьку і з якої можна бачити вхід у теплу, затишну печеру кав'ярні "Говорить Івано-Франківськ". 

Я був настільки вражений (приголомшений навіть) виглядом цього персонажа, що не звернув увагу на те, яку саме музику він грав.  

Це міг бути блюз. Щось із Брюса Спрінгстіна чи навіть Джонні Кеша, а може, і stairway to heaven, або ж "Марічко чичері" – ці деталі взагалі вже не мають значення.

"Меметика", ця теорія символів на межі психології і геополітики, та її крихітний ручний чортик "мем", уже був прищеплений дідові, вріс у нього в моїй уяві, і що би він там собі не співав, цей персонаж уже здавався мені справжнісіньким Гомером-франківським, який читає вголос онімілій від подиву публіці свої Іліади і Одіссеї.

І хоча співав він на самоті (площа була майже порожня), було достатньо присутності хоча б одного слухача, щоб пояснити його появу тут волею олімпійців, які вирішили, що легендам і міфам про них нарешті час матеріалізуватися.

Отак цей дід (який виявився ірландцем, що дивним дивом доплив до берегів Порто-Франко зі свого далекого острова) викликає у мене спогади про власних німф і богинь, про царів і зрадників, про троянськіх коней і маніпуляторів-олімпійців, про Ментора і Афіну, про Зевса і Геру, про Паріса, який спровокував спочатку торгову блокаду, а потім, шляк би його трафив, і цілу війну... Про циклопів, Кірку, Посейдона.

І про себе самого, звісно. 

Адже все, що чіпляє нас, щипає нас за нерв, все має бути зіграно на струнах, які резонують із найглибшими центрами у нашому мозку, найпотужнішими збудниками емоцій, що зародилися в нас тоді, коли ми самі ще не вміли ходити і говорити, а лише повільно вилазили, дряпаючись черевом об каміння, на берег якогось моря. Наприклад – Егейського.

Посилювати ці чари і будити всередині нас самих зв’язок із тими прадавніми часами – робота літописця, і якщо є бодай щось спільне у нас із правдивим Гомером, то це роздільна здатність слова, яка оспівує справжніх героїв і навіки вічні принижує їхніх ворогів. Бо хто ж сперечатиметься з тим, що тисячоліття постгомерівської доби навчили нас любити ахейців і ненавидіти Трою, дивлячись на їхні жахіття і звитяги виключно очима сліпого співця...

І от маємо. Франківськ, це Порто-Франко, місто, в якому немає моря, але будь-кому зрозуміло, що відсутність моря тут – це просто географічне непорозуміння, не більше. 

Вже увечері, коли ми блукали з друзями вулицями міста, я побачив не якусь примару, а справжнісінького циклопа Поліфема – жебрака чи просто місцевого шукача пригод. Той ховав під каптуром не просто спиту пику місцевого алкаша, а справжє чоло циклопа, якого ми пам’ятаємо з античних малюнків і новітніх екранізацій міфу. 

Єдина відмінність – очей у нього було занадто, тобто цілих два… В усьому ж іншому поряд з печерою винарні під муром я зустрів свого давнього ворога, від якого колись ледве втік, випаливши Поліфемові єдине око тієї страшної ночі на острові циклопів.

Адже я тут – Одіссей у подорожі з Троянської війни; персонаж, який у своїй безкінечній мандрівці на уявну (а може, і реальну-таки) Ітаку зазирнув у Порто-Франко, як називає його Тарас Прохасько, – у місто олімпійців і богів, що оселилися під Карпатами і подумали, що надурили всесвіт, спустившись у низини з горбів. 

Прохаськові ж тієї ночі хтось із нас негайно вигадав нове прізвисько. 

Автор "Порту Франківська" у пантеоні свого міста для мене завжди буде відтепер Аїдом, царем нижнього царства непростих і непрошених гостей.

"Так, це про Прохаська. Згоден. Він дуже хтонічний", – сказав Сергій Борис, якого ми з друзями негайно охрестили (огомерили?) Гефестом – за його звичку роздувати вогонь з нічого і кувати мечі як для друзів, так і для ворогів.

"А хто буде Зевсом? Мох?" – спитав я.

"Нє. Мох не Зевс. Він – Пан", – сказав хтось, не пригадаю вже хто. Не пригадаю або не хочу говорити, щоб не викликати гнів когось із олімпійців.

Отак ми почали вигадувати імена для персонажів цього франківского пантеону. Забавка, від якої я ще не встиг втомитися, так само як і від самого міста, яке весь час підкидає мені "меми" для нових кпинів і легенд. 

(Далі буде)

КОМЕНТУВАТИ