Розпочну з того, що у нашому невеликому затишному європейському Івано-Франківську в оточенні переважно однодумців ми звикли думати, що Україна має рухатися і таки поступово рухається в Європу. Різні громадські ініціативи, наслідуючи європейські приклади чи власні уявлення про них, намагаються покращити місто самотужки, зробити власний внесок у його майбутнє.
Про Полтаву склалося інше враження. Люди тут живуть сьогоднішнім днем, рідко зазираючи у майбутнє. Зараз в один голос стверджують, що в країні криза і не знати як звести кінці з кінцями. Однак, чи у полтавців було до кризи якесь інше бачення і чи вони робили самі щось для розвитку свого міста, сказати все ж важко.
Читайте також: Полтава: добре серце України
Це стосується насамперед вигляду Полтави. Про те, що це місто лише на рік молодше нашого Галича (ІХ століття), можна хіба здогадатися або прочитати в інтернеті. У місті дуже багато пам’ятників як українським культурним діячам XVIII-XIX століть, які тут жили і творили, так і комуністичним діячам. Складається враження, що історія міста почалася порівняно недавно і писалась лише кілька останніх століть. В архітектурі відчувається більше радянська доба. Навіть центральна Кругла площа, де знаходиться Монумент слави, збудована в стилі російського класицизму. І це єдиний в пострадянському просторі композиційно завершений архітектурний ансамбль доби губернського класицизму. Частина з історичних будівель тут руйнується, але за їх відновлення чи реконструкцію ніхто не береться.
Кругла площа
Полтавці повинні пройти через справжнє чистилище у зв’язку із декомунізацією. Як у самому місті, так і по області мають змінити до 23% назв вулиць, районів та населених пунктів.
На центральних вулицях багато одноповерхових напівзруйнованих будиночків. В одних ще живуть люди або ведуть якийсь бізнес, від інших хатинок майже нічого не залишилось. Їх рідко коли викуповують та щось будують взамін. І взагалі у центрі Полтави дуже мало новобудов. Нові мікрорайони будуються на окраїнах міста.
Політика розміщення зовнішньої реклами приблизно така ж, як і у Франківську. Подекуди від неї аж мигтить в очах. Є "Порядок розміщення зовнішньої реклами в Полтаві", однак це лише папірець. На жаль, громадських ініціатив, які би боролися за естетику та пропонували стиль міста, тут поки що нема.
Зате Полтава – місто без заторів. Місцеві кажуть, що потрапити в дорожній корок майже неможливо. Це завдяки широким проспектам, які будувалися одразу, як задумувалась дорога, і непогано організованій роботі громадського транспорту. Населення обслуговують і велико-, і малогабаритні автобуси, тролейбуси та маленькі маршрутки. Навіть в останніх є кондуктори, а контролери перевіряють усіх.
Що цікаво – протягом місяця мені на очі не трапилось жодного велосипедиста. Не популярний вид транспорту тут.
Щодо власних ініціатив громадян – то зась! Лише якісь одиниці пробують щось робити, розуміння і підтримки у влади вони зазвичай не знаходять.
Наведу фрагмент розмови зі старенькою полтавчанкою, яка мешкає у центрі міста у ветхому будинку, який, здається, ось-ось розвалиться.
Фото ілюстративне
– Ви тут давно мешкаєте?
– Всю жизнь!
– Будинок старенький дуже! Не боїтесь, що завалиться одного дня?
– А шо ж робить? Власті ніяк не помагають. А я шо?
– Але це ж ваш будинок! Ви тут живете. Хіба вам комфортно?
– Я ж на пенсії вже. І чьо це я маю робить?
– Це ж ваш дім, який не за рік і навіть не за 10 років так зруйнувався. Раніше не хотілось відремонтувати?
– Дивись, яка умна тут найшлась! Розказує мені тут як жить….
Бабця дуже розізлилася, обізвала капіталістською засланкою і гримнула дверима. Веду до того, що люди думають, наче все мають зробити "власті". Що власноруч можна якось покращити собі життя, навіть не спадає на думку.
Тому підкуп виборців тут – своєрідна політично-побутова норма. Так, напередодні другого туру виборів міського голови Полтави кандидати спокушали виборців аптечками та цукром. Ті мешканці, які не отримали "подарунків", ще й обурювалися і не хотіли йти голосувати у другому турі.
Франківця, особливо журналіста чи активіста, відносини між громадою і владою у Полтаві неприємно б здивували. Передовсім це стосується відкритості і публічності. Місцеві журналісти незалежних видань розповідають, що отак просто підійти до посадовця і взяти у нього коментар чи попросити пояснення майже нереально. Чи не єдина можливість поспілкуватися з чиновниками – це офіційні заходи чи прес-конференції, на які кличуть в першу чергу представників провладних ЗМІ. І тут згадується любий Франківськ, де чиновники таки йдуть на контакт і стараються знайти відповіді навіть на незручні запитання, майже ніколи не ігнорують журналістів.
Між Івано-Франківськом та "Серцем України" є очевидний "ментальний розрив". Хоч ми і хотіли б, щоб усі українці були однодумцями і вибирали для своєї країни єдиний шлях у майбутнє, та у кожної частини держави є своя історія, яка вплинула на наше сьогодення, на погляди і поведінку українців. Тому, здається, що частина країни – в тім числі і рідний Франківськ – швидше рухається вперед, відкриваючись до майбутнього попри всі випробування і біди. А інша наче закривається в захисній стійці, стараючись лише пережити буремні часи.