За даними Міжнародної організації з міграції, кількість внутрішньо переміщених осіб в Україні зросла до 6,9 млн осіб. Для більшості з них оренда – серйозний фінансовий виклик, тож люди часто вимушені повертатися в небезпечні населені пункти. Така доля, мабуть, спіткала би й Леону та її доньку з Сєвєродонецька, проте у Хриплині біля Івано-Франківська жінки знайшли прихисток у шелтері.
24 лютого 2022 року, у день початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, Леона прокинулася з відчуттям тривоги. Потім взяла в руки телефон, дуже здивувалася кількості повідомлень і дзвінків, знайомі повідомляли про російське вторгнення.
«Я відповіла, що війна в нас триває 8 років, але друзі сказали, що зараз бомблять усю країну», – пригадує жінка.
До 24 лютого вона жила одна, її чоловік помер три роки тому. На роботу не влаштувалася, доглядала за лежачою свекрухою. Чоловікової матері не стало в листопаді 2021 року.
У Леони була лише донька Діана та її кіт Арман, 24 лютого вони провели разом. Жінки вирішили залишитися в Сєвєродонецьку. Переважно перебували у квартирі, деколи перебіжками виходили на вулицю, аби набрати води та знайти корм для кота.
«Кіт Арман – сфінкс, він має специфічну дієту, бо в нього алергія на деякі продукти. Доглядати за ним, коли навколо йшли бої, було проблематично», – каже Леона.
У перший тиждень вистачало їжі та води, потім почали виходити частіше. Леона розповідає, що її тоді вразив діалог з українськими військовими, які стояли поблизу бювету. Жінка дивилася на солдатів, як на своїх синів. Вона розуміла, що це чиїсь діти. На вулиці було дуже холодно.
«Я спитала: хлопці, а давайте ми вам борщ приготуємо та вареники. Вони сумнівалися, але згодом погодилися», – згадує вона.
Так мати і донька почали готувати їжу для військових. Згодом до них приєдналася й сусідка. Вони носили захисникам гарячі страви, домашню консервацію та хліб.
«За вікном вибухи та постріли, а ми для наших робимо вареники. До звуків снарядів звикаєш, навіть можеш відрізнити та зрозуміти, близько він чи далеко. Хлопці казали, що ніби на мить повернулися додому», – розповідає Леона.
Тоді жінка не знала, що почне допомагати не лише військовим, а й переселенцям. 10 березня в Сєвєродонецьку вже не було світла, газу та звʼязку, але Леона з донькою та котом залишалися в рідному місті. Родина сподівалася, що за тиждень або два війна закінчиться. Гуркіт снарядів заважав спати та навіть дихати.
«Це не схоже на окупацію у 2014 році. Тоді ми виїхали на деякий час, а після визволення одразу повернулися. Ми завжди чули постріли, всі 8 років. Ми знали, що війна поруч, за 30 км від нас. Але це було частиною життя, до якої ми звикли. Місто продовжувало жити», – говорить жінка.
У квартирі було нестерпно холодно, дівчата надягали на ноги мішки, бо намагалися зігрітися. Вони сильно хвилювалися за кота – занизька температура могла забрати життя улюбленця. Потім ударна хвиля вибила балконні вікна, закривали ковдрами. Звʼязку у місті не було. Дізнатися про можливість виїхати було майже неможливо. Дівчата розуміли, що в холодній квартирі під звуки війни довго жити вони не зможуть, але й куди їхати – невідомо.
«10 березня – найстрашніший день у моєму житті. У ту ніч було мінус 14, випало багато снігу. Стріляли в Сєвєродонецьку з самого ранку до ночі. Тоді я вирішила, що терпіти більше не можу», – зізнається Леона.
Діана та Леона вирішили ризикнути, хоча й не знали, чи працює залізниця. Забрали кота, кілька бутербродів і маленьку валізу. У місті знайшли чоловіка, який відвіз до залізниці.
Леона, Діана та кіт Армар поїхали на залізничний вокзал у Лисичанську – мали надію дістатися безпечного місця потягом. Коли приїхали, зустріли тільки двох працівників залізниці, ті прибирали сніг. Вони сказали, що потяги вже не ходять 2 дні, росіяни перебили колії. Дівчата попросилися переночувати в будівлі вокзалу.
Всередині вокзалу стояли сумки з речами. Сотні. Люди, які встигли евакуюватися потягами, залишали речі на платформах, бо вони не вміщалися у вагони. Працівники залізниці дбайливо заносили валізи та переноски тварин у будівлю – теж сподівалися, що незабаром люди повернуться та заберуть речі.
Тоді дівчат пустили переночувати на вокзалі. Всю ніч із котом вони сиділи під звуки вибухів.
«Було дуже холодно. Здавалося, що в мене навіть зуби змерзли. Коли ноги замерзали, ми стрибали й бігали, а коли бомбили – падали на підлогу. І так усю ніч», – пригадує Леона.
Кіт не їв, не ходив у туалет, не вилазив з-під ковдри, бо це єдина річ, яка пахла домом. Арман досі спить лише на ній. Тоді, у березні на вокзалі, дівчата боялися навіть дивитися на нього. Думали, що кіт помре від холоду та розриву серця. Заглянули в ковдру вже зранку – живий Арман лежав у кошику.
«Якби кіт умів розмовляти, він теж багато історій би розповів. Як йому було страшно й холодно, як жив по шелтерах, як я його шукала всю ніч, коли він загубився», – ділиться жінка.
Зранку залізницю відремонтували, туди почали повертатися люди. Поки чекали на потяг, по колії знову прилетіли снаряди, тож його так і не подали. Тоді працівники ДСНС забрали на броньованій автівці всіх, хто хотів евакуюватися. На горі в Лисичанську були автобуси, які везли до електрички на Комишуваху, але залізницю знову обстріляли. Дівчат забрали звідти автівкою, потім вони дісталися Святогірська. Там їх прихистив старий знайомий грек Владіс.
«Він хотів виїхати у Грецію, але в останню мить вирішив залишитися та допомагати українцям», – розповідає Леона.
Леона та Діана розповіли Владісу, що в Сєвєродонецьку в них є друзі і сусіди. Тоді чоловік вирішив разом із дівчатами розпочати евакуацію з міста. Він винайняв два буси та водіїв, платив їм власні гроші, а дівчата обдзвонювали сусідів.
«Комусь були треба ліки, іншим – продукти, а хтось просто хотів виїхати. Нам дуже допомагав сусід Валерій. Періодично він виходив на зʼязок, ходив у підвали, дізнавався потреби людей», – пригадує жінка.
Леона, Діана та Владіс допомагали й у Святогірську – розвозили гуманітарну допомогу родинам вимушених переселенців. Леона дуже пишається цією діяльністю, адже допомагала своїм. За декілька годин до прильоту у Святогірський монастир дівчата там молилися. Після обстрілу вирішили, що їхати треба негайно.
«За ці 10 місяців повномасштабного вторгнення ми жили в декількох містах. Перебували у Святогірську, Дніпрі, Луцьку, Дубно, зараз на Франківщині у шелтері», – каже Леона.
У Хриплин жінка з донькою потрапили випадкового, її подруга з Сєвєродонецька працювала тут адміністраторкою. Леона з сумом розповідає, що подруга вирішила повернутися в Сєвєродонецьк і певний час не зможе повернутися на підконтрольну Україні територію. Подруга шкодує, що не послухала близьких і вирішила поїхати. В окупації почувається як за ґратами, але наразі шляху назад немає.
Після від’їзду подруги-адміністраторки роботою займається Леона. В її обовʼязки входить розселення людей і підтримка порядку.
«Шелтери дуже потрібні, вони не будуть втрачати актуальності навіть після перемоги. Безліч людей не можуть винайняти квартиру, а після закінчення війни не всім є куди повернутися. Довгий час люди будуть відбудовувати втрачене. А тут є світло, гаряча вода, кухня. За це дякуємо фондам, які нам допомагають», – ділиться Леона.
Завдяки роботі в шелтері Леона знайомитися з іншими постраждалими внаслідок війни. Зараз там проживають понад 83 людини, серед них і вчителька молодших класів Наталія, чия квартира в Сєвєродонецьку згоріла. Спочатку жінка потрапила до Львова.
«Три місяці я спала у школі на підлозі. Милися раз на декілька днів, на 50 осіб у нас був маленький бойлер на 50 літрів. Але нічого, у когось були й гірші умови, хтось тоді був у підвалах під обстрілами», – розповідає Наталя.
Після трьох місяців у школі жінка перемістилася в шелтер. Тут одна з українських компаній переобладнала кімнати офісної будівлі під прихисток для переселенців. У кожній кімнаті живуть від 2 до 6 осіб. Благодійний фонд «Восток SOS» допоміг шелтеру меблями та технікою.
У шелтері знайшли прихисток різні люди, життя яких зруйнувала росія, як-от три сестри з Донеччини, на очах яких снаряд вбив рідного дідуся, або жінка з Сєвєродонецька, чоловік якої залишився доглядати квартиру, але загинув на балконі від уламка.
Леона згадує, що найважчим для неї було поїхати з дому та залишитися без нічого. Переїзди Україною від прихистку до прихистку виснажують, особливо якщо раніше ти мав дім. Леона вірить, що незабаром Сєвєродонецьк визволять, а росіяни знову втечуть.
«Така краса була… Місто хоч маленьке, але гарне. Люблю свій Сєвєродонецьк, проте туди страшно повертатися. Тепер все зруйновано. Ми щодня дякуємо Богу, що живі й будемо жити! Зараз багато таких людей. Головне, що ми разом», – впевнено каже вона.
- Наша філософія війни і миру. Розмова з Вахтангом Кебуладзе
- Андрій Любка: “Ми вже не зможемо бути такими, як раніше”
- Правила життя в шелтері MiCuLab: як переселенка Ольга Тут складає пазли перемоги
Текст: Олександра Чугунова
