КУРС побував у Першому добровольчому хірургічному шпиталі, де відновлюються бійці, та дізнався, як це відбувається.
“Тримати голову над водою“
Ранок у госпіталі – час обходу і процедур. Ян виходить з перев’язочної. У нього осколкові поранення в живіт і руку. Від РПГ, пояснює коротко. Позаду кілька операцій у Запоріжжі і Дніпрі, тут на Франківщині – реабілітація.
Тридцятилітній воїн добровольчого підрозділу НГУ “Азов” на позивний Гонза – з Чехії. Велетень під два метри зростом, говорить на суміші чеської, англійської і української. Каже, що знає російську, але принципово не використовує. Просить не фотографувати обличчя, інакше після повернення в рідну країну може потрапити за ґрати. “Від 5 до 10 років тюрми за участь у війні”, – пояснює нюанси чеського законодавства.
Гонза зголосився в “Азов” у перший же місяць повномасштабного вторгнення рф: “Азов” – найкращий підрозділ в Україні, тому приїхав і сказав: от є я, бойовий медик, візьміть мене”. Раніше служив в чеській армії, брав участь у місіях в Іраку, Афганістані, Югославії. В “Азові” служив медиком і воював стрілком. Поранення отримав на запорізькому напрямку.
Третій місяць Гонза лікує поранення. Погано чує, тому зараз проходить обстеження. Шкодує, що через наслідки не зможе повернутися воювати. Але хоче волонтерити: “Маю друзів, які збирають допомогу для України, будемо привозити все, що потрібно в госпіталі. До перемоги”.
Чоловік спалахує, коли говоримо про агресію росії. Для нього це особисте.
“24 лютого вранці, коли побачив у новинах, що штурмують Україну, одразу згадав про радянське вторгнення в Чехію 1968 року”, – він відшукує в телефоні документальні фото того часу. На них десь там у місті Плзень протестують його рідні. “Не люблю совєтів – і не тільки я, мої родичі, друзі, всі знайомі так само. Не хочу повторення окупації – хочу закінчити нашу війну 1968 року”, – каже Гонза.
Воїн пом’якшується, згадуючи родину: її історія – це частина історії Чехії і України. Сто років тому його дідо потрапив до Мукачева, закохався і залишився на Закарпатті.
“Баба мала 12 дітей, мамка – сім. У мене велика тутешня сім’я, великі українські корені. Чехи і українці – браття”, – усміхається він.
Азовець говорить, що ці сенси, а ще думки про шестирічну донечку допомогли після поранення зібрати себе докупи. “Потроху складався, по шматочках. Спогади і рація – це те, що допомогло тримати голову над водою”, – останню фразу з ідіомою каже рідною чеською мовою.
Вийти з режиму війни
“Захисники вражають душевною міццю і швидкістю відновлення – їхня реабілітація проходить краще, ніж ми очікували”, – акцентує психологиня Анна Галущак. Відзначає, що воїни, з якими вона працює у госпіталі, мають потужні внутрішні ресурси – ідеї і цінності допомогли їм вистояти в облозі “Азовсталі” та вижити у полоні.
“Процес реабілітації залежить від того, чи була людина морально готова до всього, що сталося. Коли чоловік іде на війну чи вирішує бути військовим, то має певні уявлення. Якщо уявлення не дуже реалістичні, то перипетії бойових дій, складні обставини переносяться погано. Воїни після полону, які є тут, – добровольці, вони в більшості були готові. Зважаючи на умови, в яких довелося перебувати, їхній психологічний стан доволі добрий”, – ділиться тим, що може розповісти, фахівчиня.
Важливо, пояснює Анна Галущак, що в кожного є вища мета. Хлопці знають, за що б’ються, мають на що спиратися.
“Завжди воїни, які воюють на своїй землі, краще відновлюються. Вони розуміють, що захищають свій дім. Хтось – в прямому сенсі, бо це Донецьк, Маріуполь, Херсон, Миколаїв. Хтось – у переносному, бо місцевий, але розуміє, що ворог може прийти сюди”, – розказує психологиня.
Завдання психологів – допомогти захисникам перемкнутися з режиму виживання. “Той режим, у якому функціонує людина на війні, можна порівняти з воєнним станом в країні: мобілізація, зосередження, швидка реакція, гостре сприйняття – є тільки чорне і біле, друзі і вороги. Одна з типових реакцій, з якою маємо справу по тому, – гіперпильність, коли людина перебуває в постійному стані очікування небезпеки, чутливо реагує на звуки та інші подразники, – звертається до прикладів Анна Галущак. – З цього потрібно виходити, щоби повернутися до друзів, у сім’ю”.
В Україні психологічне відновлення як складова загальної реабілітації тільки набирає ваги, зазначає спеціалістка. У Першому добровольчому хірургічному шпиталі лікарі і психологи вже тривалий час працюють разом. “Діємо за принципом: що раніше надати допомогу, то краще і швидше людина відновиться і повернеться у суспільство”, – зазначає Анна Галущак.
Обнімашки для повернення
Оксана Мироненко завершує огляд останнього на цей ранок пацієнта. Молодий чоловік із рукою на перев’язі повертається в палату. Лікарка запрошує перейти в зону відпочинку – вона спільна для медиків і для пацієнтів. Диван зі столиком – в холі на другому поверсі, біля панорамного вікна. За вікном відкрите госпітальне подвір’я переходить у вохристі поля із синьою лінією гір на горизонті. Збоку під горіхом – кілька столів з попільничками, забуте горня і шахівниця. Навпроти – їдальня. На лавці біля неї молодий чоловік гладить кота. Поруч сперті милиці.
“Психологічна реабілітація починається, як тільки пацієнти стають на наш поріг”, – каже Оксана Мироненко. Вона пояснює, що такий супровід потрібен, щоби внормувати стан воїнів: “Ми не беремо їх одразу на операційний стіл, якщо немає гострої потреби. В перші дні стабілізуємо, обстежуємо і тільки після – операції. Те, що зробили в операційній, продовжуємо фізичною реабілітацією. І паралельно, як в усіх цивілізованих країнах, іде завершальна психологічна реабілітація”.
В госпіталі організована комплексна медична допомога. Травматологи, хірурги, анестезіологи, реабілітологи, психологи працюють в єдиному полі – постійно координують свої дії.
Оксана Мироненко – ортопед-травматолог з вузькою спеціалізацією хірургії кисті та нейрохірургії. Має досвід надання допомоги при військових травмах і лікуванні їх наслідків з 2014 року. “Я з Луганська – там мене застала перша війна. Другий раз я – з Бучі”, – каже лікарка. Це важливо, бо Оксана Мироненко і її чоловік, хірурги-волонтери, самі пережили травматичні події війни: у Бучі загинула мама і поранило батька.
У Перший добровольчий хірургічний шпиталь подружжя хірургів скерували через патронатну службу “Азову”. “Для мене це можливість використовувати всі знання і навички, весь свій досвід в медицині”, – каже Оксана Мироненко.
Специфіка госпіталю – вторинні і третинні воєнні травми, пояснює лікарка. “Наші пацієнти потребують складних реконструктивних втручань, складної фізичної реабілітації. І все це тут організоване. Клініка має операційну, яка з допомогою закордонних партнерів обладнана на найвищому рівні. Професійну команду, яка захотіла працювати зі специфічними ураженнями. Реабілітаційний блок, який доукомплектовується. Шпиталь співпрацює з ГО “Блакитний птах” – організація забезпечує психологічне відновлення людей, що пройшли війну, полон, катування, мають фізичні ушкодження і посттравматичні розлади, – описує лікарка. – Всі операції у нас технологічно складні, все лікування, весь реабілітаційний супровід – з індивідуальним підходом”.
На такому ж рівні у госпіталі надають допомогу воїнам-азовцям, які повернулися з полону. Особливих пацієнтів передусім обстежують. Поєднують лабораторні аналізи, огляд спеціалістів та інструментальну діагностику, як-от рентген, УЗД, ЕКГ, гастроскопія тощо. Після діагнозу переходять до лікування.
“Дається взнаки, що воїни довгий час були обмежені, перебували у нестандарних умовах, – говорить про захисників “Азовсталі” лікарка. – Можуть непогано виглядати і водночас мати порушення органів травлення, серцево-судинної системи, неврологічні розлади. Плюс загострення хронічних захворювань. У всіх є зниження маси тіла і фізичне виснаження. У всіх – картина психологічного стресу. Саме тому їхнє відновлення має тривати два-три місяці, навіть якщо немає травматичних ушкоджень”.
Оксана Мироненко підкреслює, що для успішної реабілітації важливо бути на природі. “Через тіло людям треба прийняти свою психіку. Через стабілізацію тіла відбувається стабілізація розуму, емоційного стану. Тіло добре відновлюється в тактильному контакті з об’єктами природи. Потрібно збирати камінці, притулятися до дерев, торкатися трав, спостерігати за птахами, відчувати вітер у волоссі. У нас тут є все це – природа довкола. Від себе ще додаємо розмови і жарти, спільні виїзди, обнімашки”, – каже Оксана Мироненко.
Де сантиметри мають значення
Тим часом в коридорі на першому поверсі розгортають масажний стіл. У відкритій валізі поруч пристрій, що нагадує видозмінену дрельку. “Перкусійний масажер або масажний пістолет, ефективний при хронічних м’язових болях”, – перехоплює погляд лікарка.
Фізична терапевтка-реабілітолог Євгенія Барчук проводить сеанс мануальної терапії – у пацієнта м’язовий затиск. “Жаліється на біль. Під руками відчутно, що м’язи спазмовані, треба їх розслабити і трішки розтягнути”, – натискає на плече реабілітолог. “Нормально!” – відгукується на прикладені зусилля чоловік.
Щоби суттєво покращити стан, потрібно 10-15 сеансів. “Після полону на фоні загального ослаблення і втрати ваги маємо справу з атрофією м’язів. Насамперед відновлюємо м’язовий корсет, тоді працюємо з окремими м’язами та суглобами”, – розповідає про пацієнтів лікарка.
Євгенія розповідає, що методи реабілітації добирають індивідуально. Наприклад, чергування пасивних і активних рухів поєднують із апаратною терапією, в іншому випадку більш доцільний перкусійний масаж, тейпи чи масажний пояс. Обов’язкові персональні фізичні заняття. “От є у нас два коліна – одне добре згинається, інше не дуже. Я дію на коліно з допомогою певних мануальних впливів, пацієнт додає рух – і так ми покращуємо функцію суглобів”, – демонструє на конкретних колінах реабілітолог.
Для прогресу треба багато працювати самому, наголошує лікарка. Євгенія каже, що мотивує підопічних надсилати їй фото та відеозвіти. “Для мене велика радість навіть маленький рух, якого раніше у пацієнта не було, – говорить реабілітолог. – І коли хлопці скидають, як займаються, коли діляться: дивися, як я вже зігнув чи як зігнувся, то я радію разом із ними – бо для мене кожен їхній сантиметр важливий”.
З ефектом метелика
“Тепер, коли звільнена частина полонених захисників “Азовсталі”, а днями відбувся жіночий обмін бранками, можемо сказати, що пацієнтів з досвідом полону приймаємо вже від початку літа. Це спонукало нас змінитися”, – приєднується до розмови директор Першого добровольчого хірургічного шпиталю Станіслав Онищук.
Коли зрозуміли, що потрібна команда з багатьох лікарів, збільшили номенклатуру спеціальностей. Зараз у госпіталі постійно працюють ортопеди-травматологи, які оперують, реабілітологи – лікар фізичної реабілітації та лікар фізпроцедур, психолог, терапевт. Залучені вузькопрофільні спеціалісти, що консультують пацієнтів: невролог, психіатр, уролог, лор, офтальмолог, кардіолог, нейрохірург, стоматолог, УЗД-лікар та інші. В обстеженнях допомагають комунальні та приватні медзаклади Франківська – проводять безкоштовну діагностику.
“Коли прийняли воїнів після великого обміну, а вони пережили суворі піврічні обмеження – два місяці на “Азовсталі” і чотири місяці в полоні, ще раз переглянули роботу в напрямку реабілітації, – деталізує директор госпіталю. – Побачили, що, крім медичних процедур і психологічних сеансів, їм було би дуже корисно мати заходи соціалізації. Активності, які передбачають участь у соціумі, повернення почуттів і позитивного досвіду, контроль емоцій і дій. І ми почали робити для них такі активності – наприклад, кожен тиждень ходимо в театр. Всі загалом – пацієнти і лікарі – були на прем’єрі вистави “В джазі тільки дівчата”. Перед тим дивилися “Занадто одруженого такиста”. Всім дуже подобається”.
Для хлопців організовують дозвілля також і у госпіталі. Спеціально відвели зону релаксу з диванчиком та встановили столики надворі, привезли настільні ігри. “Коли люди лежать у палатах, їхня взаємодія обмежується скупим лікарняним спілкуванням. Всі в болях, всі лікуються. А коли є можливість посидіти-поговорити в затишному куточку, вийти на каву-чай у двір, зіграти в шахи чи в мафію, разом подивитися кіно – це відкриває людей і додає позитиву загальній атмосфері”, – пояснює Станіслав Онищук.
Він каже, що всі лікарі без пафосу вважають за честь лікувати воїнів. Щодня вони не тільки виконують свою безпосередню роботу, а й включаються в загальний комплекс відновлення пацієнтів, стають учасниками процесу.
“Ми бачимо, що хлопці в госпіталі потребують сімейної атмосфери. І водночас їм необхідні контакти зі світом. Мало відновити кінцівку, потрібно відновити людину, – каже Станіслав Онищук. – Воїнів ставить на ноги не тільки медицина, вони одужують, коли пробують в широкому сенсі повертатися до життя”.
Можливо, ми вже запустили “ефект метелика”, додає директор Першого добровольчого хірургічного шпиталю. Відомо: якщо дбати про кожну деталь нашого проживання, кожне невелике рішення, яке приймаємо, то це призводить до змін, яких довго чекаємо. “Так уже перемагаємо!” – впевнений Станіслав Онищук.
Читайте також: Наталя Волкова: «Ми, маріупольці, радіємо, якщо в хаті погоріли речі. Тоді твої труси не поїдуть в Омськ, а холодильник – в Саратов».
