СпівДія.Одяг – одна з ключових волонтерських ініціатив у Івано-Франківську. Хаб безкоштовно одягає дорослих і дітей, чоловіків і жінок у місті та в межах області. Ініціатива працює третій місяць – за цей час допомогу отримали понад 5000 людей, а довкола магазину на Бельведерській, 21 згуртувалася команда підтримки переселенців. Журналістка КУРСу стала її частиною – пропрацювала день умовною продавчинею-консультанткою і переконалася, наскільки відчуття плеча важливіше за говорення.
Гідний простір
Сортую жіночі штани – джинси треба складати окремо, у стопки бирками до відвідувачів. “Щоби люди могли одразу бачити розміри”, – пояснює Ірина Ротар. Вона – координаторка франківської ініціативи СпівДія.Одяг і головна розпорядниця простору. Втім, локацію всі звуть магазином.
До відкриття “магазину безкоштовного одягу” ще пів години. Під дверима вже два десятки людей – щось обговорюють, сміються. Волонтери готують залу – вивішують на плечики піджаки та сукні, зносять на одну стійку светри і теплий одяг, впорядковують рецепцію, миють підлогу. Щодня година до 10.00, коли відчиняється магазин, присвячена наведенню порядку. О 17.00 двері зачиняються для відвідувачів, але волонтери продовжують працювати – переглядають залишки одягу на вішаках, знаходять на складі і додають той, що розібрали, розпаковують і перебирають нову допомогу.
Ірина напередодні привезла кілька палет з одягом, який прийшов зі Швеції. Волонтери увечері залишаться, щоби його передивитися. Завдання – відбракувати “гнидники”. Так з легкого язика координаторки називають зношені чи порвані речі, їх відкидають на ганчір’я. Раніше відкинуте забирали інші волонтери – придатне різали на маскувальні сітки, набивали подушки і матраци, які шили в спортзали для переселенців. Зараз його здають як вторсировину. На допомогу кличуть колег-добровольців – у групі в телеграмі є кілька десятків людей, які зголосилися постійно чи час від часу працювати в проєкті. Майже всі – ВПО, на адмінсленгу “внутрішньо переміщені особи”, біженці від війни у своїй країні.
Простір магазину поділений на зони. Стійки з чоловічим і жіночим одягом утворюють коридор, який від дверей веде до рецепції. В глибині зали під стіною – спортивний одяг, шкарпетки, постільна білизна, рушники. Під трьома іншими – дитяча зона. У коробках посортовані по віку і за призначенням речі для немовлят, над кожною табличка з підписом. Конверти, ковдрочки та взуття – окремо. Одяг для дітей від року і до підліткового віку також на плечиках. “Примірочна” – спрямовує кудись стрілочка на фліпчарті. У невеликій кімнатці в закутку – два дзеркала і стільчик, лопатка для взуття.
Перші відвідувачі вже оглядають стійки. Кілька старших чоловіків вибирають сорочки та вітрівки. Жінки приглядаються до блузок, футболок. “Чи є тут світлі штани на мене?” – підходить жінка років тридцяти. Уточнюємо розмір і бажаний фасон. Модель шукаємо разом. “Треба міряти,” – вагається жінка. До примірочної вже черга.
“Добрий день! Я принесла одяг!” – підходить жінка з великими пакетами. Торби приймає волонтер Владислав. Він допомагає на рецепції, а взагалі старший в логістиці переміщень і головні робочі руки проєкту. До молодого чоловіка з приємною усмішкою весь час звертаються бабусі, колеги по-доброму підколюють його за це. Поки Влад разом з Іриною переглядають вміст пакетів, пані Марія, психологиня за фахом, розказує, що то речі її 22-літньої доньки, які у свої 16 вона чомусь не вдягала. “Я вже кілька разів приносила сюди одяг – наша родина в такий спосіб підтримує переселенців, – каже франківка. – Мені подобається, що тут речі вивішують, що їх можна приміряти, глянути, чи пасує. Подобається, що збережена гідність людей – їм не доводиться порпатися в купах”. Пані Марія домовляється з волонтерами, що наступного разу принесе чоловічий літній одяг. “Шортів і футболок дуже бракує!” – вдячна Ірина.
Терапія шопінгом і не тільки
Час від часу координаторка в залі оголошує, що можна брати теплі речі – кому скільки потрібно, їх уже не облікують, сезон зима-весна закритий. І худі, грубі зіпки, гольфи та светри розбирають вільно.
“Є люди, що приходять постійно, навіть щодня – шопінг відволікає, дає позитивні емоції, плюс у нас тут завжди можна з кимось поговорити”, – волонтерка Тетяна зауважує групу людей, які жваво спілкуються. Долітають уривки речень про кухню, ціни і черги за продуктовими наборами. “Мене теж в черзі попустило, коли розговорилася з дівчатами із Харкова”, – каже вона.
Тетяна – мама студента Влада, волонтерить у проєкті і її молодший син, школяр Кирило. Родина з Краматорська. “Після обстрілу вокзалу я жити не могла. Приїхала до Франківська наче розібрана на молекули, не могла дати собі ради. Повернулася до життя, аж коли прийшла сюди працювати. Спілкування лікує”, – ділиться Тетяна. Її молодший все ще панікує і ховається при звуках сирени повітряної тривоги. Ходила з ним до психолога, все нормально, фахівець пояснив, що також треба часу і підтримки.
“І ви з Краматорська? – жінка років п’ятдесяти вибирає речі для дочки, яка з двома дітьми півтора і чотири роки гуляє десь поблизу. – Не хочемо багато брати, може, скоро додому…”
“Яке додому?! Будьте реалістами, – включається сивий чоловік з хлопчиком за руку. – Ми з Херсонщини. Вже записалися в перший клас у Франківську, може, хоч тут у вересні внук піде до школи”. Люди довкола пожвавлюються – дідуся засипають питаннями про ліцей і як зголоситися на навчання. “А це безплатна школа?” – нотує адресу в блокнотик для дочки з другокласником ставна білявка.
Найбільше людей у дитячому відділі. “Так завжди”, – каже волонтерка Женя, з якою сортуємо шкарпеточки. Бабуся з дідусем біля коробки для немовлят просять поради – чи підійде бодік на двомісячного хлопчика. “У Франківську народився”, – дідусь показує фото на телефоні і починає згадувати, як з вагітною донькою проривалися з окупації. Люди довкола завмирають і слухають. Літню пару з Мелітополя беруть під опіку не тільки волонтерки Ольга і Марія, а й пів зали жінок – маленький до року буде вдягнений, узутий і покупаний. З рецепції видають “гігієну” і памперси, знаходять малюку брязкальце.
Женя встигає і шкарпетки складати, і відвідувачів консультувати та розраджувати. Вона також щодня в магазині. “Пенсія прийшла, а енергія не пройшла”, – жартує франківка. Каже, що вдома всі шафи від початку війни вже по кілька разів перебрала. “Люблю складати – це для мене антистрес”, – зізнається, що на волонтерці отримує значно більше задоволення, ніж на роботі бухгалтером минулі тридцять років. Виглядає, що й готує для команди в задоволення, бо постійно приносить домашнього на обід. “Спробуєте мого рулету і точно попросите рецепт”, – заряджає позитивом.
На згадку про рецепт обертається жінка з дівчачими шортами в руках. Сім’я повертається на Сумщину. Дім на звільненій території вцілів, але що в ньому збереглося – невідомо, тому старші підбирають одяг для молодших і малих. Слово за слово і жінки вже діляться родинними історіями та рецептами. “Беріть все, що потрібно, дитяче в карточках не відмічають”, – заохочує жінку і загал Женя.
Магазин і хаб
У карточках відмічають на рецепції. Тут два чергові адміністратори реєструють відвідувачів, пояснюють процес отримання речей, відповідають на запитання і передають людей під опіку консультантів.
Сьогодні адміністраторкою Марія, студентка з Франківська. Волонтерка швидко заносить дані в чат, де реєструють всіх, хто вперше звертається до проєкту СпівДія.Одяг. Для реєстрації потрібен паспорт і номер телефону. Після цього людині видають картку із зображеннями одягу. “Картка на вісім речей. Люди ходять до нас, вибирають, поки не візьмуть усі вісім. Наступного разу їм видається сезонна картка – також на вісім речей. Кожен переселенець може отримати по одній сезонній картці на кожен сезон – літо, осінь і так далі”, – пояснює Марія.
З речами люди повертаються на рецепцію відмічатися. Адміністратори звертають їхню увагу на головні убори, аксесуари та інші речі, як-от дезінфектори і маски, що розкладені на столах чи під стіною позаду рецепції. Хустинки й панамки, пояси і ремені теж не облікуються. “Це приємний бонус”, – посміхається чоловік зі штанами. “І книжечки можна взяти?” – довідується молоденька мама. Дитяча література доступна на умовах буккросингу. Мамусям можна зголошуватися і по канцтовари – видають по пачці олівців і по одній розмальовці на дитину.
Дізнатися про те, що є в магазині, а також про волонтерські потреби можна на сторінці ініціативи в Інстаграмі – на столі є стікери з посиланнями та кюар-кодом. Волонтери об’єднані у групу в телеграмі – новеньких туди додають адміністратори чи координаторка.
СпівДія.Одяг – це частина спільної державної та волонтерської ініціативи від благодійного фонду “Фрідом Юкрейн” з центром у Києві. У Франківську соціальним магазином не обмежується, працює як хаб. Приміщення під нього волонтерам безкоштовно передав місцевий підприємець, власник мережі закладів харчування.
Команда волонтерів паралельно з магазином працює на складі хабу – збирає замовлення для переселенців, які живуть у селах області і з різних причин не можуть приїхати до Франківська. Це ще один проєкт ініціативи СпівДія – його патронує окрема людина. “Нам залишають інтернет-замовлення, ми підбираємо одяг за розмірами і розкладаємо по пакунках. До мене приїздить інша координаторка, забирає ці пакети, в них у іншому місці допаковують побутову хімію, продукти і все разом відправляють адресатам – допомога йде поштою”, – пояснює Ірина.
Франківський хаб так само поштою одержує палети з одягом, посилки приходять з-за кордону від благодійних організацій. “Швеція, Франція, Польща, Італія”, – означує географію допомоги координаторка. Також речі приносять франківці. “Ми акцентуємо, що з вдячністю приймаємо такий одяг, який би людина вдягнула сама або взяла би своїм рідним. Бо на гнильники шкода часу волонтерів”, – зазначає Ірина.
Переважна більшість волонтерів у хабі – переселенці. З Донецької і Луганської областей, з Херсона, Харкова, Ізюма. Були з Києва і Чернігова, вже повернулися додому.
“У нас зараз дефіцит робочих рух, – визнає координаторка. – Раніше, коли працювало 30 волонтерів, за день перебирали кілька тонн одягу. Тепер сортуємо значно менше і це, на жаль, позначається на асортименті. Нема нічого гіршого, ніж коли тебе просять, а ти не можеш дати, бо немає – але знаєш, що в коробках десь є”.
Щомісяця хаб обслуговує до двох тисяч людей. За час його роботи волонтери завезли у магазин близько 80 тонн одягу для людей, які покинули свої домівки через повномасштабну війну. Однак допомоги все одно не вистачає. Наприклад, взуття – його не надсилають з-за кордону. Швидко розходяться сезонні головні убори. Потрібно більше чоловічих футболок і шортів. В дефіциті постільна білизна і рушники.
“А ще звертаються чоловіки, які йдуть на війну. І хоч ми відсортовуємо все зелене, піксельне чи оте, що “койот”, такого одягу дуже бракує”, – додає Ірина. Влад саме шукає на складі коробку з підписом “чоловіче військове” – є запит. Координаторка дивиться на годинник – час іти по обіди. Команду обідами на умовах благодійності забезпечує франківський “Карітас”. “Хто сьогодні бере на себе обідню місію?” – Ірина чекає, щоби волонтери зголосилися принести порції. “Ви не проти, що ми між собою російською?” – запитує вона.
Мова і співдія
Мовне питання у хабі не стоїть, але сприймається гостро. Волонтери між собою говорять і українською, і російською – вільно переходять з мови на язик і назад. З відвідувачами спілкуються українською. Щоправда, коли якась бабуся починає затинатися і плутатися в українських словах, то переходять на російську. “Зважаємо на потребу людей. Як ви розумієте, все що робить СпівДія і ми у ній, – це все реакція на потребу”, – стає жорсткішою Ірина.
Від імені команди координаторка каже, що переселенці зараз мовне питання проживають непросто. “Така ситуація склалася, на жаль, що деякі люди нас ділять – на українців і недоукраїнців”, – каже Ірина. Влад підтримує бесіду і загострює російською: “Ділять на наших і ваших. Кажуть, якщо говоримо російською, то вже сєпари!”. Хлопець блідне.
Іра говорить, що багато разів стикалася з випадками, коли образливо дорікали за язик. Одного разу таксист вирішив звинуватити її у нападі росіян на Україну – почув розмову російською по телефону. “Була така напружена перепалка, – між іншим, на мові, – думала, він мене висадить”, – пригадує жінка.
Ще один випадок, який запам’ятався – зі Львівського вокзалу: “Коли ми вийшли з евакуаційного поїзда, волонтери роздавали людям гарячу їжу. Підійшов чоловік, який їхав з нами. І йому волонтер нагрубіянив: мовляв, яка їжа, що ти тут забув, шуруй назад захищати свою землю, ми тобі автомат знайдемо. Мене це заділо. Якщо людина виїхала з війни, значить, вона від чогось та й тікала. І значить, їй не ок, вона чекає підтримки, хоч мінімального співчуття”.
Ірина приїхала до Франківська з мамою і бабусею 29 березня – вивезла своїх з окупованого Рубіжного Луганської області. Їхню квартиру, яку купили два роки тому, зруйнувала ракета. Фітосанітарну лабораторію, де працювала, – розбомбили. Два тижні жінки жили в бомбосховищі. 40 тисяч гривень у ті дні коштував виїзд легковиком з міста, в якому хазяйнували росіяни вкупі з місцевим криміналітетом. Виїздили разом з сусідкою і її сім’єю.
“Страшно думати, що з нами було би зараз, якби не мали заощаджень”, – голос Ірини тремтить. “Їхали лісами, полями”, – більше без сліз розповідати не може. Рятують інші спогади: як їх у перші дні підтримали незнайомі люди у Франківську: пані Оксана, що допомогла з лікарем для хворої мами, волонтер Павло з драмтеатру, що приніс продукти, ковдри і подушки. “Навіть прізвищ їхніх не знаю”, – шкодує Ірина. І додає, що не пам’ятає, якою мовою сама тоді розмовляла і якою говорили з нею.
“В мене двомовна сім’я зі Слобожанщини: мама й бабуся спілкувалися більше українською, я більше російською, вдома і так, і так. Родичі – хто як, більшість суржиком. Друзі так само говорили і російською, і українською. Здається, що не в мові проблема, просто до приїжджих, до людей зі сходу, ставляться не дуже добре. Але я хочу думати, що це людський фактор. Бо мені трапляються переважно золоті люди”, – оптимістично налаштована Ірина.
Закон борщику
В оптимізмі з Іриною солідарна і решта волонтерів – команда чутлива до лідера. “Ми завжди одне за одного”, – каже Женя. “Як одна сім’я: збираємося, святкуємо дні народження, всім ділимося”, – додає Тетяна. “Ми тут з однаковим досвідом і схожими переживаннями, тому всі свої. Якщо є проблеми, то думаємо, як їх розв’язати, вирішуємо, як допомогти”, – зазначає волонтерка Анна, відповідальна на складі. Жінка проводжає чоловіка в ЗСУ і знає, про що говорить: у спорядження воїна включалася вся команда – грошима, одягом, завдяки іншим волонтерам нарішали тактичне екіпірування, аптечку. “Підтримка поширюється на всіх, хто приєднується”, – наголошує координаторка. Влад усміхається.
“А я вже привикаю, і вже хочеться більше на українській розмовляти”, – каже донедавна цілком російськомовна найстарша серед усіх волонтерка Марія з Ізюма. Однак пані Марія наполягає, що визначальним для відповіді на запитання “який ти українець?” є не мова, а дії людини. Її історія – ілюстрація.
Коли частину Харківської області разом з Ізюмом в 2014 році включили в зону АТО, пані Марія вже працювала завідувачкою дитсадка. Побачила на вулиці захисників – і серце тьохнуло. “Йду, дивлюся – стоять солдатики, таж мої діти за них старші. “В чому ти, дитино, взутий?” – питаю. А то зима, холодіна. “А де, – питаю, – ви живете, хлопчики?”. По мові зрозуміла, що вони з тутешніх ваших країв. Оголосила працівникам в садку, батькам сказала: давайте поможемо хто чим. Перекажіть іншим, ми приїдемо, заберемо. Мені це неважко було. Люди передали теплі носки, подушки, навіть кожухи”, – пригадує жінка. За якийсь місяць пані Марія організувала хлопчикам їжу – ізюмчани ліпили вареники і пельмені, смажили пиріжки. На Великдень спекли паски. “По аптеках проїхала, попросила, щоби дали таблеток від простуди, – розповідає вона. – Допомагали як могли тим дітям”.
Сама по собі волонтеркою, як каже пані Марія, тоді ж стала і її мама. Бабуся жила в селі, де на залізниці розвантажували техніку і звідки в супроводі військ вона йшла на Луганщину.
“Рубєжне, Сватове – які тоді тяжкі бої були! Ми знали, що і двохсотих, і поранених возили”, – пані Марія повертається пам’яттю в травень 2014 року. Тоді вона якраз відвідала маму. “Хлопчики прийшли водички просити. Жара, вони з боїв, такі, що боже, – без сльоз не взглянеш. Ми їм: знімайте свої футболки, отут замочіть, ми постіраємо. Причепили шланг до яблуні, включили насос – всі вони на траві у нас в саду покупалися. Зварили борщ – відерну каструлю: хлопці, забирайте”.
З того часу дім старенької став для атовців рідним. “Був тиждень дощів, – згадує наступний випадок пані Марія, – воєнні в хаті покотом ночували. І от одному з них мама дзвонить. Чутно, що з западної (України, – кор.), і плаче в телефон. Хлопчик їй: мама, я зараз не там, я у бабусі, вона нас борщем годувала. А мама ж не вірить. Він трубку дає: спочатку я говорила, тоді бабуся. Розказали, що живий, здоровенький, скупаний, справді борщик гарячий поїв, тепер усі спатки лягають”.
Тоді ізюмчанка наплакалася разом з коломиянкою – західнячка на прощання пообіцяла, що буде все життя за східнячку молитися. “І от я тут. Знаю, як і чому мені з дітьми і 9-річною внучкою під бомбами вдалося з Ізюма 4 березня вибратися – наша машина вся осколками посічена. Точно знаю, чого вартий той гарячий борщик, що його нам з дороги у Франківську дали”, – російською завершує свою розповідь волонтерка Марія. У жінки тремтять губи, але вона опановує себе. І повертається до роботи – в магазин після обідньої перерви заходить багато переселенців.
Читайте також: Перший добровольчий хірургічний шпиталь: як у Франківську медики наближають перемогу
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
